Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Часом мені щастило умовити батьків, щоб вони відвезли мене до Буенавісти вдосвіта. Вуді з Гіллелем ще спали. Дядечко Сол пив каву і переглядав свої папери. Тітонька Аніта читала коло нього газету. Мене захоплював її спокій, її вміння тримати лад у господі та ще й працювати. Що ж до дядечка Сола, то, попри свої клопоти, постійні ділові зустрічі, затримки вечорами на роботі, він робив усе, щоб Гіллель із Вуді не залежали від його розкладу. Нізащо на світі не пропустив би він походу з ними в Балтиморський акваріум. Так само було і в Буенавісті. Він завжди був доступний, присутній і привітний, попри всі ті нескінченні дзвінки з контори і факси, бо ж уночі, від першої до третьої, він переглядав справи і нотував свої виступи.

Лежачи на розкладачці в тому дешевому готелі й слухаючи, як хропуть мої батьки, я полюбляв уявляти Балтиморів у їхньому помешканні: всі, звісно, сплять, крім дядечка Сола, який заклопотаний роботою. У всенькій тій вежі світиться тільки його кабінет. Крізь прочинене вікно віє лагідний вітерець Флориди. Якби я жив з ними, то прокрадався б до його кімнати і всю ніч милувався б ним.

Що ж такого чарівного було в тій Буенавісті? Все. Було воно приголомшливе і заразом болісне, бо, на відміну від Гемптона, де я міг почуватися Балтиморським Ґольдманом, присутність моїх батьків у Флориді повертала мене до ролі Монклерського Ґольдмана. Завдяки цьому я вперше усвідомив те, чого не розумів у Гемптоні: поміж Ґольдманами існувала така соціальна прірва, що її справжні масштаби збагнув тільки набагато пізніше. Найочевиднішою ознакою її було те, як охоронець на вході вітався з Балтиморськими Ґольдманами, запобігливо відчиняючи перед ними ґратчасту браму, коли ті заходили. Коли ж приходили ми, Монклерські Ґольдмани, він, хоч і знав нас добре, питав завжди: «До кого?» — «До Сола Ґольдмана, помешкання 2609». Він дивився наші документи, набирав щось у комп’ютері, потім брав слухавку і казав: «Пане Ґольдмане? Тут до вас прийшов Ґольдман… Дякую, пропускаю». Він відмикав браму і казав нам: «Добре, ідіть», — велично кивнувши головою.

Моє перебування в Буенавісті було осяяне сонцем і щастям. Та кожен вечір того пречудового життя в Балтиморів псували мої батьки, хоч і самі не винні були в тім. У чому полягав їхній злочин? У тому, що вони приходили по мене. Щовечора набурмосено сідав я на задньому сидінні їхнього взятого на прокат авто, і матінка завжди питала мене: «Гарно погуляв, любий мій?» Мені кортіло сказати їм, які вони нікчеми. І жбурнути в обличчя всі оті «чому», від яких аж язик свербів щоразу, коли я покидав Балтиморів, щоб опинитися у Монклерів. Чому немає в нас вілли, як ото в дядечка Сола? Чому не маємо ми квартири у Флориді? Чому Вуді з Гіллелем сплять собі в Буенавісті, а я мушу товктися на розкладачці у «Дельф’Інні»? І, зрештою, чому Вуді став у них обранцем, став улюбленцем? Отой пестунчик Вуді, що поміняв своїх батьків на дядечка Сола й тітоньку Аніту? Чому я не був на його місці? Та натомість я задовольнявся своїм становищем Монклерського Ґольдмана і гамував запитання, що вже було в мене на язику: чому ми не Балтиморські Ґольдмани?

Коли ми їхали в авто, матінка завжди нагадувала мені: «Як приїдемо до Монклера, не забудь зателефонувати дядечкові Солові й тітоньці Аніті. Вони так добре ставилися до тебе». Мені не треба було нагадувати, що я повинен подякувати їм. Я телефонував їм щоразу, як ми приїжджали додому, з чемності, але й із туги за ними. Казав: «Дякую за все, дядечку Соле», — і він відповідав: «Та нема за що. Не треба дякувати мені весь час. Це я вдячний тобі за те, що ти такий хороший хлопчина і з тобою так добре було». А як слухавку брала тітонька Аніта, то казала: «Маркі, котику мій, це ж нормально, ти ж належиш до нашої родини». Я шарівся, коли вона прозивала мене котиком. Так само червонів я, коли вона бачила мене і хвалила: «Ти стаєш таким гарним парубком», — або ж проводила пучками пальців мені по грудях і казала: «Бач, ти чимраз дужче наливаєшся силою». Після того я не раз стояв перед люстром і з щасливою усмішкою розглядав свої м’язи. Чи був я підлітком закоханий у тітоньку Аніту? Авжеж. Точніше, закохувався в неї щоразу, як бачив.

Минули роки, і взимку, після того, як перший мій роман зазнав шаленого успіху, тобто за три роки після Драми, я вирішив провести свята в розкішному готелі в Саут-Біч. Уперше повернувсь я до Маямі після Буенавісти. Зупинив своє авто перед ґратчастою брамою.

Охоронець виглянув зі свого віконця.

— Добридень, пане, чим можу допомогти?

— Я хотів би зайти на хвильку, якщо це можливо.

— Ви мешкаєте тут?

— Ні, але я знаю цю місцину. Знав людей, які мешкали тут.

— Шкодую, але якщо ви не мешкаєте тут і не йдете до когось, то я мушу попросити вас піти звідси.

— Вони мешкали на двадцять шостому поверсі, в 2609 помешканні. Прізвище їхнє Ґольдмани.

— У моєму списку немає нікого на прізвище Ґольдман, пане.

— А хто мешкає зараз у 2609 квартирі?

— Я не маю права давати вам таку інформацію.

— Я хотів би зайти на десять хвилин. Глянути на басейн. Подивитися, чи змінилося там усе.

— Боюся, я мушу попросити вас піти звідси, пане. Це приватна власність. А то я зателефоную до поліції.

11

Якось спекотного вівторкового ранку в Бока-Ратоні Александра приїхала до мене і сказала, що пес її знову дременув з дому.

— А що йому робити в мене?

— Ох, я не знаю.

— Якби я його побачив, то привіз би тобі.

— Авжеж. Вибач, що турбую.

Вона хотіла було піти, та я її перепинив.

— Зачекай… Кави хочеш?

Вона всміхнулася.

— Авжеж, хочу…

Я попросив зачекати хвильку.

— Кілька хвилин, будь ласка. У мене так такий безлад.

— Хіба це так важливо, Маркі…

Я аж затремтів, коли вона так назвала мене. Та відволікатися не можна було.

— Ох, не можна ж пускати людей, коли там такий рейвах. Одну хвилинку.

Я побіг на терасу за будинком. Починалася літня спека, і Дюк купався в надувному дитячому басейні, якого я купив для нього.

Я перекинув його разом із Дюком. Він невдоволено зиркнув на мене. «Шкодую, старий, але тобі треба вшиватися відціля». Він сів і уважно глянув на