Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

— Весь поверх цими оголошеннями заліпили!

— Хто це написав, я не знаю. Але підозрюю навіщо… — хитро примружив око старший офіцер Баррел.

— І навіщо, офіцере Баррел?

— Франческо, ти розумна дівчинка, невже не здогадуєшся?

— Щоб довести бідну Франческу до сліз!

Ми зареготали. Дівчина невдоволено тупнула ногою.

— Я розумію, чому не можна лякати нас — у наших руках засоби керування космічними апаратами, — подумав я вголос. — Але чому нам не можна лякати одне одного?!

— Справді, ніякої логіки, — погодилася напарниця. — На Геловін нам заборонять лякати, на Святого Валентина — кохати, на День дурня — сміятися, на День подяки — дякувати! Бозна-що!

— А на Різдво народжуватися?

— День тупих жартів і день недолугих оголошень я би взагалі заборонила!

— Саро, ти бачила оце свинство?!

— Аха-ха-ха! Бачила! Це Еліс повісила! — засміялася суперінтендант МакКарті, яка, звісно, була в курсі всього, що відбувалося на її авіабазі.

— Еліс?.. Із відділу персоналу? — ошелешено перепитав я.

— Ага.

— Але вона ніколи не називає мене «Джорджіо»! Тільки «Андрій».

— Та я сама вчора бачила, — запевнила мене Сара.

— Тебе всі називають Джорджіо, caro mio! Змирися! Просто піди до Еліс і влаштуй їй криваву баню!

— Привіт, а чого одразу я?!

— Я не можу, caro mio, в мене розрахунки! А ти що, в штани наклав?!

— У мене теж розрахунки, і взагалі, чого ти мною командуєш?!

— Бо ти старший зміни!

— То я й командуватиму!

Усю активну зміну, з сьомої і до одинадцятої години ранку, це оголошення не давало Франчесці спокою.

— Треба заборонити Еліс з’являтися в командному центрі! — я запропонував, на мій погляд, адекватну реакцію.

— Так! Я її боюся до сказу! — погодилась Франческа.

— Не ти одна, ragazza mia.

— Їй і костюма на Геловін не треба, така страшна!

— А це ідея — костюм Еліс на Геловін!

Нікому не подобається, коли щось забороняють. Навіть якщо це заборона лякати одне одного на Геловін.

* * *

— Франческо! Чорт! От зараза така! — серце ледь не вистрибнуло у мене з грудей. У моєму кріслі сиділа жахлива на вигляд істота, тільки на перший погляд схожа на мою напарницю.

Франчески не було на щоденній церемонії підняття прапора, хоча її машина стояла на моєму місці. Вона завжди ставить свою автівку на моє місце, бо над місцем, закріпленим за напарницею, стоїть дерево, а на ньому ворони змостили гніздо і гидять прямісінько на вітрове скло й капот. Тому за моє (моє!) місце між нами йде справжнє змагання: запізнишся — і твою машину обгидять мерзотні птахи. А гидять вони щедро й регулярно.

Я знайшов сицилійку в нашому кабінеті. Вона сиділа за моїм столом, спиною до виходу.

— Buongiorno, mia ragazza! Come stai? — привітався я.

Франческа мовчки розвернулась у кріслі обличчям до мене. Я впустив на підлогу сумку з ланчем.

В істоти, яка сиділа в моєму кріслі і тільки на перший погляд була схожа на мою напарницю, були яскраво-червоні очі з вертикальними, наче в крокодила, зіницями. Усе інше ніби було як у Франчески, але очі! Очі змінювали всю картину.

Я не раз писав, що моя напарниця має здивовано-круглі й чорні, як стиглий терен, очі, обрамлені довгими й пухнастими віями. І очі ці дуже промовисті. Місце напарниці в нашому кабінеті (не в командному центрі) — прямо навпроти мене. Коли вона працює, монітор закриває більшу частину обличчя, тому я тільки по очах можу визначити її настрій: чи вона усміхається, чи в розпачі, чи розлючена. Я вже тренований, знаю. І я ніколи в житті не думав, що очі можуть так змінити людину.

— Класно, правда? — Франческа була явно задоволена результатом.

— Яке, в чорта, «класно»?! Я трохи штани не намочив прямо тут! Якого біса?!

Напарниця засміялася.

— Сьогодні комусь буде не смішно!

Я одразу здогадався кому.

— Ні. Ні. Ні! Навіть не думай! Це дуже, дуже погана ідея! Забудь про це!

Жартувати над начальницею відділу персоналу Еліс міг тільки божевільний. Хоч Еліс кілька днів тому й написала цидулку, якою фактично забороняла нам веселитися на Геловін, але я вважав, що мститися володарці особових справ — вчинок, гідний хіба що камікадзе.

— Навіть не думай! — повторив я.

— Ти нудний, caro mio! — Франческа клацнула пальцями. — Я не збираюся робити нічого страшного, я тільки трошечки пожартую. Трошечки!

— «Трошечки»! — я зробив страшні очі. — Не можна «трошечки» лякати алігатора, mia ragazza! Це може погано закінчитися!

На нашій базі Еліс побоювався навіть полковник Вескотт. Чи то діловий брючний костюм, чи то туго закручена «дулька» на голові, чи то масивні чорні окуляри, чи строгий прокурорський погляд, але весь зовнішній вигляд начальниці HR не допускав навіть думки про якісь жарти. Саме Еліс особисто повідомляла персонал про всі попередження, дисциплінарні стягнення чи навіть про звільнення. Через це її прозвали «Янголом Смерті». І, здавалося, ця чорна робота приносила Еліс неабияку насолоду. Тому гратися й жартувати з Еліс — останнє, що мені заманулося б робити, якби я хотів зберегти свою посаду. Але Франческа мала свою думку з цього приводу. Лютуючи через заборону «лякати одне одного під час виконання місій», дівчина вирішила не залишати цієї справи просто так.

— Я хотіла бути дочкою Дракулаури, навіть костюм собі придбала, а тут мені підкладають таку свиню! Хіба тепер когось налякаєш костюмом вампірової дочки?! До речі, костюми на території бази нам теж заборонили.

— Костюм Дракулаури?! — я приємно здивувався, бо чудово знав цього чарівного персонажа.

— Так! Усі чомусь вважають, що я маю на увазі Мейвіс із мультика про Дракулу! Ні, я мала на увазі саме Дракулауру! Mio caro, ти знаєш, хто така Дракулаура з Monsters High  [27]  ?!

— Це колись була улюблена лялька моєї старшої дочки… І моя також… — я почервонів, як сицилійський апельсин. — Вона й досі в мене є… Та сама, ще з першої серії…

— А-а-а-а! Джорджіо! — заверещала напарниця. — Це суперкруто! У неї такі тендітні руки! І одяг пошитий не так, як у наступних серіях!

— Там жакет із мереживом інший, і промальована вона не дуже ретельно…

— А-а-а-а-а! Клас! — напарниця була в захваті від того, що дорослий дядько розбирався у дівчачих ляльках.

Я вже пошкодував про своє одкровення, бо здогадувався, що незабаром цей факт буде відомий усій базі, чого мені, скажімо прямо, не дуже хотілося.

— Доброго ранку, діти! — до нас зайшов старший офіцер Баррел. Напарниця миттю крутнулася в кріслі у протилежний бік. — Франческо, ти чого не явилася на підняття прапора?

— Та я трохи захворіла… — сказала дівчина й різко розвернулася.

— Трах-тарарах-перетарарах! — офіцер Баррел аж підстрибнув із несподіванки.

— Франческо, якого чорта?!

— У мене була така сама реакція, один в один, — похмуро прокоментував я.

Капосне дівчисько зайшлося реготом. Офіцер Баррел гепнувся у крісло.

— Не можна так знущатися над старим! — ображено простогнав вусань. — Як тобі не соромно!

— Кому має бути соромно? — несподівано в кабінет зайшов професор Рассел. — Що ви вже утнули? Що в тебе з очима? Це лінзи такі? Крутяк! Треба буде перед студентами так з’явитися, коли знову викладатиму!

— Ви не злякалися? — розчаровано протягла Франческа. — Еге, я так не граюся!

— Дівчинко, я університетський викладач із п’ятнадцятирічним стажем, мене важко чимось налякати чи здивувати. А тепер виколупуй свої очі й ходімо працювати. У нас сьогодні знову день НУОАД.

Перша