Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

мовби для рівноваги, не таланило! Між навколишнім горем, майже рівним голодоморному, знав і удачу, мимоволі приходячи до висновку, що в людському житті не лише доля й недоля ходять у парі, а й щастя з нещастям важаться на вагарях. Він і раніше над тим задумувався, а тепер особливо, хоч вічно був заклопотаним і завжди кудись поспішав, бо запізнювався, не встигав вчасно щось зробити чи чомусь зарадити. Матеріальна скрута ніби й відійшла, був тепер ситим щодня, проте загальнолюдське горе не виходило з голови, а душа мозолилася в постійних докорах від баченого й чутого повсюдно.

Якось зустрівши Романа Дорошенка, дізнався від нього, що в Чигирині разом із чекістом Голиком, який раніше арештував був їхніх спільних учителів Марту Давидівну Підопригору, Арсена Кузьмовича Тарана та Петра Овдійовича Жабка, осуджено чимало міщан, і зрозумів, чому не отримав відповідей на послані їм із Ворзеля листи. Борис Педь розказав, що й на Кубані «чорт ногу зломить», що його «таху» з «мачухенцією» допитують про СеВеУ, смерть Кірова й Горького, про шахтинську справу, голову колишньої Кубанської Ради Миколу Рябовола і першого міністра в ній Луку Бича.

— Кудись утік, уникнувши арешту, ректор і професор нашого інституту Свердляківський, взагалі заклад тримається на трьох жінках та аспірантові Тавлінові, дружина якого лікує Ленського з Левшиним, — притишеним голосом сповістив товариша Педь.

Кілька днів після Ворзеля Петро ходив, як пришиблений, але зовні намагався того не виказувати, навпаки вдавав із себе оптиміста, повного надій і планів, чим полегшував становище не лише собі, а й іншим, бо крізь журбу ніби промовляв до кожного: «Не вішайте носа! Впирайтеся, скільки сил!», ніби уособлював могло із Шевченкового «Кавказу»: «Борітеся — поборете!».

Серед учнів, студентів і вихованців він справляв враження юнака, що все знає й уміє, свого доб'ється, вихід завжди знайде і навіть у безвиході собі раду дасть. Петро, звичайно, дотумкував, що його «везіння» викликане загальним співчуттям до його сирітства і шаною до батьківської пожертви, але дуже в те вникати часу не мав, бо був занурений в обов'язки й можливості одночасно учня, студента й вихователя.

Однією зі співчуваючих йому була старша куховарка колонії бабуся Хівря, одинока, як перст, що й мешкала тут же, в комірчині. З першого ж погляду вона дуже симпатизувала йому, старанно накладаючи повні тарілки по чотири рази щодень, а він, крім щирої словесної дяки, їй на втіху рум'янів та поважнів, завдяки їй користуючись все більшим авторитетом серед учителів, вихователів та старших вихованців.

Петрова підкреслена небоязнь «пахана», його постійна поміч у навчанні учням найпаче старших груп, Янчукові чергування ночами в колонії, його численні ініціативи стосовно щоденного життя вихованців колонії робили його в закладі дуже потрібним, про що директор якось сказав йому сам-на-сам в учительській.

— Сумнівався в тобі, а воно, бач, як вийшло! Діти тебе прийняли, як свого, виходить, їм треба вихователя з їхнього ж середовища, таким, як я, вони не дуже й довіряють. До речі, я вже тричі подавав заяву на звільнення, але грозяться покарати мене по партійній лінії, то мушу директорствувати. Обидва наші завпеди також тяготяться роботою в колонії, та й взагалі мало хто, як ти ото, живе дітьми, а вони то все відчувають!

Репутації Петра-вихователя, звичайно, сприяв той факт, що він, хоч і був колись «вуличним вуркаганом», та отримав призначення наросвіти й комсомолу навести в колонії порядок. Між вихованцями тут від самого початку панував звичай, що більші мають піклуватися меншими, і те неписане правило свято виконувалося всіма, тож і Янчукові старання сприймалися, як належне і з вдячністю.

Безсумнівно, що вихованці експериментальної школи-колонії були дуже розбещеними і завдяки повному державному забезпеченню, харчами з якого, до речі, користувався й чисельний адміністративний та педагогічний обслуговуючий їх персонал, і завдяки байдужості останнього до доль тих вихованців — «аби день до вечора» при досить високій зарплатні. Колонія існувала уже п'ять літ, а в розмовах серед дітей досі панував вуличний злочинний жаргон, який Петро ненавидів усіма фібрами душі, частина вихованців числилась сиротами при живих батьках, із якими вони таємно листувалися через нянь, візника і наставницю пошивно-вишивальної майстерні, і про цей кримінал знав не лише Янчук.

Отож, запрацювали гуртки: спершу музичний — учитель музики відбував свої дві години, особливо не турбуючись про набуття учнями музичних знань, а потім фото — Петро та кілька старшогрупників вели його разом, заповнивши незабаром велетенський альбом фотографіями всіх-всіх-всіх. Характерно, що діти, які мали батьків, відмовлялися від фотографування або знищували свої фото за намовлянням «пахана», якого також було неможливо ні вмовити, ні змусити сфотографуватися. А тим часом від старших учнів Янчук довідався, хто такий та звідки той Шило. Петро все ретельно перевірив і мав тепер справжнісінький «компромат» на «пахана», зла на якого насправді не тримав, навпаки хотів допомогти йому, адже хлопцеві грозила виправна колонія для дорослих. Тож Янчук котрий раз заговорив із «паханом» про його критичне становище і порадив невідкладно взятися за навчання в майстернях — чи з металом, чи з деревом, але й ця розмова, як і всі попередні, закінчилася погрозами вихователеві, що той «проситься на перо».

Директор школи-колонії Павло Оксентійович Квак, уже літній добрий душею чоловік, все боячись, «як би чого не сталося», дізнавшись про це протистояння, порадив Петрові «терпіти, і будь, що буде». Тим часом якогось дня учні п'ятої групи підлили дьогтю під дерматин на стільці своєї математички, і коли вона всілася на нього під час уроку, у неї стався серцевий напад, із яким швидка допомога повезла її в лікарню. Математичку звали Олімпіада Ониськівна, була вона тіткою Бориса Педя, і хоч Янчук не любив її за презирство до себе і до свого товариша, він не міг простити «паханові» цього злочинного виклику. Прийшовши того дня у колонію після технікуму й пообідавши, Петро вирішив пограти з меншими дітьми, як часто те робив.

— То хто з вас стане зі мною в коло, до котика й мишки? — погукав він, як зазвичай.

— Я-а-а-а! І я-а-а! І я-а-а в котика й мишки! — зраділи кількоро малюків.

— Беріться дружніше за руки! Мишко буде в нас мишкою, а Костик — котиком, — почав Петро творити ланцюг для кола.

— А цого цайник за миску? — обурювався малюк, якого дражнили сухарем.

— Бо Мишко повний і йому треба бігати, а ти худий.

Діти збігалися, коло розросталося, гра починалася — весела й радісна, із криком і сміхом. Череватий рудий Мишко