BooksUkraine.com » Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

234
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 164
Перейти на сторінку:
вкрай він занепокоєний, аж переляканий.

— Іване Карповичу, хочу звернутися до вас по допомогу в одній дуже дивній справі! — сказав він мені одразу, щойно сів у моєму кабінеті.

— Спробую бути корисним.

— Але одразу попереджаю, що справа незвичайна, — сказав він.

— Та хіба до Івана Карповича зі звичайними звертаються? — перервав мою розповідь хтось у вагоні.

— Тихо ти! — насипалися на хлопця, — мовчи та слухай!

— Десь так я і відповів, — посміхнувся я.

— Ця справа може бути небезпечною, — попередив чиновник.

— І це для мене звично. Кажіть, що трапилося.

— А звідки ви знаєте, що щось трапилося? — з підозрою спитав гість.

— Бо інакше до мене б не звернулися. Щось трапилося, і я слухаю вас. Але якщо ви маєте якісь сумніви, то я не наполягаю, можете нічого не розповідати.

— Ні, ні! Я розповім, просто не знаю, з чого почати.

— Почніть спочатку. З того, що трапилося першим.

— Ну, спочатку ми приїхали до Полтави.

— Хто — ми?

— Четверо чиновників зі столиці, робоча група з вивчення стану здоров’я населення.

— Здоров’я панства?

— Ні, навпаки, нас більше цікавив стан здоров’я селян та робітників.

— О, а відколи Петербург почав перейматися станом здоров’я селян та робітників? — здивувався я, бо ж ніколи про таке не чув.

— Іване Карповичу, за наказом мені заборонено розповідати будь-які деталі нашої роботи. Скажу лише, що ми збирали, вивчали і систематизували статистичні дані щодо стану здоров’я посполитих. Планували пропрацювати два тижні, скласти доповідь і повернутися до Петербурга. Один із моїх колег помітив дивні дані про Золотоніський повіт. Там, у Пищицькій волості, на берегах Дніпра, зафіксували несподівано високий рівень сліпих. Зазвичай кількість сліпих — одна-дві людини на тисячу населення. А у цій волості їх було більше половини, тобто в сотні разів більше за звичайний рівень! Ми спробували з’ясувати, в чому причина. Якісь місцеві промисли? Природні умови? Просто помилка? Надіслали запити, нам відповіли, що помилки немає, справді надзвичайно високий рівень сліпих, а про його причини нічого не відомо. Наша робота полягала в тому, щоби вивчити вже готові цифри стану здоров’я, а не дізнаватися про їх причини. Але один із моїх колег, наймолодший і тому необачний, вирішив особисто вивчити ці причини. Думаю, що він хотів стати автором наукової сенсації, цілком нормальне бажання як для молодого вченого. Він збирався поїхати до Пищиків у свій вихідний і за власні кошти. Я, як його керівник, не був проти. Ми домовилися, що за день, щонайбільше два, він спробує з’ясувати, що ж коїться, а потім повернеться. Але минув день, другий, третій, мій колега не повертався. Лише за тиждень я отримав від нього лист, у якому він сповіщав, що звільняється зі служби і залишається жити в Пищиках. Коли я прочитав цей лист, я дуже здивувався. Бо мій колега походив зі знатної родини, мав добру освіту, та чудові кар’єрні перспективи, і як чиновник, і як вчений! І покинути все це? Я не розумів, як таке могло статися! Через що?

— А ви впевнені, що листа написав саме ваш колега? — спитав я.

— Впевнений, бо ж добре знав його почерк. Хоча почерк таки трохи змінився. Ось, я узяв той лист і фрагмент доповіді, яку написав зниклий приблизно за тиждень до поїздки у Пищики. Подивіться. — гість подав мені два аркуші паперу. Я уважно вивчив їх. Почерк був, швидше за все, справді однаковий, але той, що у листі, був якимось непевним. Таке враження, що писалося при поганому освітленні.

— Я б іще зрозумів, якби мій колега поїхав у маєток своїх батьків десь у Вологодській губернії. Але залишитися жити в якомусь забутому Богом селі! Цього я не розумів і написав колезі, щоб він повертався і не робив дурниць. За кілька днів до мене надійшла телеграма від батьків колеги, збентежених його рішенням. Батьки мали впливових друзів. Вимагали пояснень від мене як керівника комісії. А що я їм міг пояснити? Довелося відправити ще двох колег. Я сподівався, що вони зможуть повернути, бідолашного хлопця. Минув день, два, тиждень, а потім надійшов лист про те, що й колеги лишаються у клятих Пищиках! Ось він.

— Знову їхній почерк?

— Так, їхній, але знову трохи дивний, як і в першому випадку.

— Ага, наче писали у темряві.

— У цих колег у Петербурзі теж залишилися родини, робота, друзі. Вони покинули все! І категорично відмовляються повертатися, попри мої умовляння та вимоги. Я звернувся до поліції, але там сказали, що не мають підстав для втручання. Тоді я вирішив звернутися до вас, Іване Карповичу.

— І що ви від мене хочете?

— Щоб ви з’їздили у ті кляті Пищики і дізналися, що ж там коїться. Якщо моїх колег утримують там проти їхньої волі, я вже вимагатиму від поліції втручання. А якщо ні, то, сподіваюся, ви хоча б дізнаєтеся, що з ними сталося! Чому вони вирішили залишитися жити там.

— Справа виглядає з ваших слів досить дивною. Але я візьмуся за неї.

Далі ми підписали договір, я отримав аванс і наступного дня поїхав до Золотоніського повіту. Можна було і потягом, але треба було їхати аж до Бахмача, а потім повертатися, тому відбув я на візку зі своїм конем Чалим.

— О, Чалого ми добре знаємо! Ви його вилікували! А він вас від людожерів урятував! Чалий — добрий кінь! — загомоніли солдати.

— Так, той самий Чалий. Він мене до Золотоноші швиденько домчав. Там я почав розвідувати про ті Пищики. Село як село. Підтверджували місцеві, що сліпих у селі було багато, але коли питав, чому так, то ніхто відповісти не міг: чого так — бозна. Дивним це мені здалося. То відпочив і зранку поїхав у Пищики. Вже за Золотоношу виїхав, коли зупинив мене один торгівець, що пер на собі велику торбу з якимось товаром. Сам невеличкий, товстенький, пика така, як у поросяти. Побачив мене, попросив підвезти.

— Хоч трошки, пане, а то заморився дуже.

— А куди тобі потрібно?

— Та до Пищиків, — сказав торгівець.

— А що за село таке? — спитав я, наче і не чув ніколи.

— Та село як село.

— Щось там продаватимеш?

— Ага, книжки. То підвезеш?

— Сідай.

Запер він мені на візок торбегу свою і сам заліз, аж

1 ... 35 36 37 ... 164
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"