Читати книгу - "Київська Русь"

Брати, однак, відмовились од “подарунків” Всеволода: “Мы просимъ оу тебе Черниговьскои и Новгороцкои волости, а Киевьскоѣ не хочемъ”[212]. Великий князь продовжував стояти на своєму, що призвело до збройного конфлікту. Чернігівські князі рушили на Переяслав, щоб вигнати звідти В’ячеслава. На допомогу йому негайно виступили полки Всеволода та Ізяслава Мстиславича. Так, відстоюючи своє право старійшини руських князів, Всеволод опинився в союзі з Мономаховичами проти своїх же рідних братів. Вони нарешті одержали ряд міст в Чернігівській землі, але витіснити Всеволода з В’ятицької землі так і не змогли.

Незабаром з дозволу великого князя В’ячеслав повертається до Турова, а Переяслав уступає Ізяславу Мстиславичу. І надалі всі переміщення князів із однієї землі в іншу здійснюються з волі великого князя Всеволода. Влада Всеволода розширюється; навіть традиційно опозиційних до Києва полоцьких князів шляхом одруження сина великого князя Святослава з полоцькою княжною Васильківною у 1143 р. він прибирає до рук. За межами впливу Всеволода Ольговича залишались, очевидно, Суздальська земля, князь якої Юрій Довгорукий так і не зблизився з Всеволодом, непокірні новгородці, а також Галицьке князівство, розташоване на південно-західній околиці Русі, що дедалі більше набирало сили. У роки княжіння енергійного Володимирка Володаровича (1141 — 1152) визначились кордони цього князівства. На сході і північному сході вони проходили по лінії верхів’їв Горині, Случі і Південного Бугу, на півдні опускалися до верхів’їв Прута, на заході, де Галичина сусідила з Польщею і Угорщиною, вони витягнулися від гирла Сану по вододілу рік Вислока і Вислоки, далі — по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Дунайського пониззя. Карпатські гори були тим русько-угорським порубіжжям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь, здавна населена східними слов’янами.

З 1141 р. адміністративно-політичним центром князівства став Галич, куди було перенесено резиденцію галицьких князів. Окрім столиці до великих міських центрів землі належали Перемишль, що лежав на давньому торговому шляху з Русі до Польщі, Чехії і Німеччини, а також Звенигород і Теребовль.

Володимирко Володарович був першим князем, якому вдалося стабілізувати політичну ситуацію в своїй землі. Він зумів подолати опір не лише князів — претендентів на галицький стіл, а й місцевого боярства, яке здавна мало сильні позиції. Зміцніле становище галицького князя дозволило йому сподіватися на більшу незалежність од Києва, ніж мали його попередники, однак таке прагнення зустріло рішучий опір великого князя Всеволода Ольговича. Конфлікт поглибився претензіями Володимирка на сусідню Волинь, де сидів у цей час син Всеволода Святослав.

Щоб покласти край автономістським тенденціям Володимирка, Всеволоду довелося здійснити два великих військових походи на Галичину — в 1144 і 1146 рр. У них взяли участь всі Ольговичі, Володимир Давидович, В’ячеслав Володимирович, Ізяслав і Ростислав Мстиславичі, Борис і Гліб Всеолодовичі, Ростислав Глібович і навіть польський князь Володислав. Безперечно, союз таких масштабів міг скластися тільки на чолі з Києвом. Конфлікт не переріс у велику війну, сторони пішли на взаємні поступки: “И вда Всеволоду Володимирко за трудъ 1000 и 400 гривенъ серебра, переди много глаголивъ, а послѣди много заплативъ, тѣмъ бяше и умоленъ. Всеволод же ... взъвороти ему Оушицю, Микулинъ и взъвратишася во свояси”[213].

Давньоруський меч. XII ст. Київ

Деякою невизначеністю у цей період відзначалися взаємовідносини Києва з Новгородом. Дізнавшись про зміну влади в Києві, новгородці поспішили відмовитися від послуг Ростислава Юрійовича і запросили на князівський стіл Святослава Ольговича — брата великого князя. Це повторне звернення до князя, якого щойно видворили з Новгорода, можна пояснити деякою розгубленістю правлячих кіл новгородського боярства. Їх акція нагадувала спокуту провини перед князівським кланом Ольговичів, один із представників якого тепер став великим київським князем. У наступному році вони знову виганяють Святослава з Новгорода, а в Київ відправляють посольство на чолі з єпископом просити на князівство сина великого князя: “Прислаша єпископа с мужи своими, рекуще дай нам сынъ свои, а Святослава брата твоего не хочемъ”[214]. Всеволод погодився, але новгородці несподівано відмовились від своїх слів: “Не хочемъ сына твоего, ни брата, ни племени вашего, но хочем племени Володимера”. Роздратований Всеволод заарештував новгородське посольство і протримав послів у Києві зиму і літо. Конфлікт між ним і новгородським боярством було залагоджено тільки у 1141 р. Сторони пішли на взаємні поступки. Всеволод погодився послати до Новгорода свого свояка Святополка Мстиславича, який сидів до того у Бересті, а новгородці зобов’язалися відмовитись від Ростислава Юрійовича, котрого повторно запросили на стіл: “В то же лѣто уладися Всеволод с шюринома своими, и да има Новъгородъ, и посадиша Святополка Новѣгородь”[215].

Київська Русь у XII — XIII ст.

Події 1139 — 1141 рр., з одного боку, показали, наскільки сильними були на півночі Русі традиції солідарності з князівською династією Мономаховичів, з іншого — відобразили факт участі у вирішенні питання про заміщення новгородського столу великого київського князя.

Згідно з А.Є. Пресняковим, голова чернігівських князів, зайнявши Київ, почав плекати широкі плани, спрямовані на об’єднання вотчин Всеволода і Святослава в одній політичній системі, побудованій в дусі Мономаха, але на більш широкій основі. Врешті Всеволод домігся визнання свого старійшинства всіма князями (окрім Юрія Довгорукого і Володимирка Галицького), і яким би хистким воно не було, особливо порівняно з міцним становищем Мономаха чи Мстислава, Всеволод все-таки стояв у центрі всіх подій і якщо не силою, то дипломатичною грою впливав на них[216]. П. Голубовеький вважав, що Всеволод умів керуватися загальноруськими інтересами, і саме тому можлива паралель між ним і Володимиром Мономахом[217]. На думку Б.Д. Грекова, Всеволод як прекрасний політик досяг значних успіхів. Залишаючись князем чернігівським, він володів і значною частиною колишньої Давньоруської держави[218]. Б.О. Рибаков визнавав Всеволода колоритною фігурою першої половини XII ст., разом з тим відмічав його жорстокість, лукавство, а також компрометуючі зв’язки з половцями, які завдавали Русі стільки горя[219].

Відбиття нападу дружин Юрія Довгорукого на Київ. Палубні кораблі Ізяслава Мстиславича на Дніпрі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Те, що через свою вдачу Всеволод не зажив на Русі доброї слави, це безперечно. Але безперечно й те, що на Русі середини XII ст. не