Читати книгу - "Книга кладовища"

«Ну звісно стежить, — подумала Мо. — Сотні мертвих очисьок витріщаються на мене з банок, не кажучи вже про скелет».

Дівчина зиркнула на полички.

І тоді мертві зразки заворушилися. Змія зі сліпими білими очима розвернула свої кільця у залитій формаліном банці. Якесь морське створіння без обличчя, але з голками, крутилося і вертілося у своїй водяній домівці. Кошеня, вже десятки років неживе, вишкірилося на неї і, випустивши кігті, шкрябало скло.

Мо заплющила очі. «Це не насправді, — переконувала вона себе. — Мені все це ввижається».

А вголос вона сказала:

— Я не боюся.

— Це добре, — відповів хтось із темного кутка біля запасних дверей. — Страх — не надто приємне відчуття.

— Жоден учитель тебе не пам'ятає.

— А ти не забула, — відповів хлопчик, причина всіх її негараздів.

Мо жбурнула в нього мензурку, але надто широко замахнулася, промазала, і мірна склянка розбилася об стіну поряд.

— Як там Нік? — спитав Ніх, наче нічого й не сталося.

— Ти й сам знаєш, як. Зі мною він не розмовляє. На уроках мовчить, зі школи одразу додому, робити домашні завдання. Ну, може, ще будує іграшкову залізницю.

— Добре.

— А ти? Тебе вже тиждень немає у школі. У тебе великі проблеми. По тебе поліція приходила і розпитувала.

— До речі, як справи у дядька Тема?

Мо нічого не відповіла.

— У якомусь сенсі ти виграла, — продовжив Ніх. — Я більше не ходитиму до школи. Але в іншому… Ти коли-небудь стикалася з примарами, Морін Квіллінг? Чи дивилась ти колись у дзеркало, питаючи себе, чи справді в тебе звідти вдивляються твої очі? Чи сиділа колись у порожній кімнаті, відчуваючи, що ти не сама? Це не надто приємні відчуття.

— І ти будеш моєю примарою? — тремтячим голосом спитала Мо.

Ніх нічого не відповів. Він лише уважно дивився на неї. У дальньому кутку кімнати щось грюкнуло — сумка Мо зісковзнула зі стільця на підлогу, а коли дівчинка обернулася, у лабораторії більше нікого не було. Принаймні нікого не було видно.

На неї чекала дуже довга й дуже темна дорога зі школи додому.

Хлопчик та його опікун стояли на вершині пагорба і дивилися на вогні міста.

— Ще болить? — спитав Ніх.

— Трошки, — відповів Сайлас. — Але на мені швидко гоїться. Скоро все буде, наче нічого й не сталося.

— Ти міг загинути? Отак вийшовши на машину?

Опікун похитав головою:

— Є способи вбити таких, як я. Але автомобілі до них не належать. Я дуже старий і міцний.

— Я помилявся, так? Мені треба було просто лишатися непомітним. Але ж ні, я мусив привернути до себе увагу однокласників, а потім — бац — поліція і все інше. А все тому, що я егоїст.

Сайлас підняв брову:

— Ти не егоїст. Тобі потрібно бути серед таких, як ти. Це цілком зрозуміло. Просто нам складніше захищати тебе у світі живих. Я лише хотів, щоб ти був у повній безпеці. Але для таких, як ти, є лише одне цілковито безпечне місце, і ти туди не дістанешся, аж поки всі твої пригоди не добіжать кінця і жодна з них уже не важитиме.

Ніх провів рукою по надгробку Томаса Р. Стаута (1817–1851 рр. «Усі, хто його знав, у глибокій зажурі»), відчуваючи, як кришиться під пальцями мох.

— Він досі десь там, — мовив хлопець. — Чоловік, який убив мою першу родину. Але мені треба ще багато дізнатися про людей. Ти не відпустиш мене з кладовища?

— Чому ні? Ця затія була помилкою, але ми обидва дечого навчилися з неї.

— Тоді що?

— Ми докладемо всіх зусиль, щоб задовольнити твою цікавість в історіях, книжках і зовнішньому світі. Є бібліотеки. Є інші способи. Є багато інших варіантів зустрітися з живими, як-от театр чи кіно.

— А що це? Це як футбол? У школі мені подобалось дивитися футбольні матчі.

— Футбол… Матчі зазвичай починаються ранувато для мене, — роздумував Сайлас. — Але панна Лупеску могла б зводити тебе на гру, коли приїде наступного разу.

— Я б залюбки сходив.

Вони спускалися. Сайлас сказав:

— За останні кілька тижнів ми з тобою лишили забагато слідів. А тебе й досі шукають, щоб ти знав.

— Ти вже казав. А звідки ти знаєш? І що вони від мене хочуть?

Сайлас лише похитав головою, не бажаючи вдаватись у подальші розмови, і поки що Ніх більш нічого не дізнався.

Розділ сьомий

На-всі-руки-майстри

Останні кілька місяців Сайлас був дуже зайнятий. Його цілими днями, а інколи тижнями, не було на кладовищі. На Різдво його три тижні підміняла панна Лупеску, і Ніх ходив з нею їсти до її маленької квартирки у Старому місті. Вона навіть зводила його на футбольний матч, як Сайлас і обіцяв, але врешті-решт і вона, потріпавши Овенса за щоки і назвавши його Німіні (що стало його прізвиськом), поїхала у якусь Давню країну, як вона її назвала.

Сайлас поїхав, панна Лупеску поїхала. Пан і пані Овенс сиділи в мавзолеї Джосаї Вортінґтона й розмовляли з його хазяїном. Розмова була невесела.

Джосая Вортінґтон мовив:

— Тобто ви хочете сказати, що він нікому з вас не повідомив про те, куди зібрався і як дбати про хлопчика? — а коли Овенси заперечливо похитали головами, продовжив: — Ну і де ж він?

Відповіді на це запитання подружжя не знало. Пан Овенс додав:

— Він ніколи не зникав так надовго. Коли малюк з'явився, Сайлас обіцяв, що дбатиме про нього, або ж хтось іще допомагатиме дбати. Він обіцяв.

Пані Овенс підхопила:

— Я боюся, що з ним могло щось статися, — вона майже плакала, але потім сльози обернулися на гнів. — Але ж це дуже негарно з його боку! Невже ніяк не можна знайти його, покликати назад?

— Не знаю таких способів, — відказав Джосая Вортінґтон. — Але, здається, він лишив у склепі гроші на їжу для хлопця.

— Гроші! — вигукнула пані Овенс. — Яка допомога від грошей?

— Сину знадобляться гроші, якщо він вийде у світ, купити їжі, — почав пан Овенс, але дружина його перебила:

— Та ви всі однакові!

Вона покинула мавзолей і пішла шукати сина, якого очікувано знайшла на вершечку пагорба, де хлопчик вдивлявся у місто.

— Даю пенні, якщо розкажеш про що думаєш.

— У тебе немає пенні, — відповів уже чотирнадцятирічний і вищий за матір Ніх.

— Два лежать у труні. Нехай уже трошки зеленкуваті, але все одно вони в мене є.

— Я думав про великий світ. Звідки ми знаємо, що чоловік, який убив мою родину,