Читати книгу - "Обережно, тригери"

Минали місяці, а з ними минало і бажання виходити з дому. День по дню вона ставала слабшою, і кожна днина приносила їй дедалі більше втрат. Вона перемістила ліжко на перший поверх, бо було боляче ходити, бо вона була надто змучена, щоб підніматися сходами, бо так було простіше.

Прийшов листопад, а з ним і усвідомлення того, що їй вже не побачити Різдва.

Є речі, які не можна просто викинути, речі, які не можна залишати, щоб їх знайшли твої близькі, коли тебе не буде. Речі, які треба спалити.

Вона взяла чорну картонну папку, набиту паперами, листами та старими фото, і вийшла у садок. Там вона наповнила жаровню опалими гілочками та паперовими пакетами, а тоді підпалила їх запальничкою для барбекю. Вона розгорнула папку лише коли розгорівся вогонь.

Почала з листів — з тих, які хотіла приховати від інших людей. Коли вона навчалась в університеті, був один викладач, з яким у неї зав’язались, так би мовити, стосунки, які доволі швидко стали вкрай сумнівними та недоладними. Усі його листи були скріплені докупи, і вона кидала їх один за одним у вогонь. Там також знайшлося їхнє спільне фото, яке вона відправила в жаровню насамкінець, спостерігаючи, як те звивається й чорніє.

Вона простягнула руку по наступний предмет у картонній папці, коли збагнула, що не пам’ятає, як звали викладача, яку дисципліну він викладав або чому їхні стосунки вплинули на неї так болісно, що вона перебувала в глибокій депресії увесь наступний рік.

Наступним предметом був знімок її старої собаки Лессі, на якому вона лежить горілиць біля дуба на задньому дворі. Минуло сім років од смерті Лессі, а дерево досі стояло там, тепер вже голе у листопадовому холоді. Фото полетіло до жаровні. Вона любила цю собаку.

Поринувши у спогади, вона поглянула на дерево… Та дерева на задньому дворі не було.

Не було навіть пня — лише зів’ялий листопадовий газон, присипаний опалим листям сусідських дерев.

Елоїза це бачила, але її не хвилювала втрата глузду. Вона силувано піднялась і пішла у дім. Як і останнім часом, зараз її вразило власне відображення у дзеркалі. Волосся таке тонке й рідке, а обличчя таке худе і виснажене.

Вона взяла папери зі столика біля свого імпровізованого ліжка: лист від онколога лежав зверху, а під ним — дюжина сторінок із цифрами й словами. Там були ще папери — усі з логотипом лікарні на першій сторінці вгорі.

Їх вона теж забрала і на додаток захопила лікарняні рахунки. Страховка покривала чимало, але не все.

Вона знову вийшла надвір, спиняючись у кухні, щоб передихнути.

Жаровня стояла на місці, тож вона відправила папери з лікарні у полум’я і дивилася, як документи буріють, чорніють, і як золу розносить листопадовий вітер.

Елоїза піднялася, коли догоріли рештки паперів, і повернулася до будинку. Дзеркало у коридорі показало їй Елоїзу вже знайому, але водночас нову: вона мала густе коричневе волосся і усміхалася до себе з відображення так, наче любила життя і випромінювала спокій.

Елоїза пішла до комірчини в коридорі. Там, на полиці, лежав червоний капелюх. Вона його ледь пам’ятала, та все ж одягнула, побоюючись, що на тлі червоного її обличчя виглядатиме блідим і хворобливим. Вона поглянула у дзеркало. Відображення її цілком влаштувало. І вона заломила капелюха набакир.

А надворі холодним листопадовим повітрям пливли останні клуби диму із чорної зміїної жаровні.

Груднева історія

Літо надворі важке, але принаймні можна спати в парку, не помираючи від холоду. Зима інакша. Зима може загрожувати смертю. Та навіть якщо не загрожує, холод все одно сприймає тебе, як свого особливого безхатнього друга, і проникає у кожну частину твого життя.

Донна навчилася цього у старожилів. «Головний трюк полягає у тому, — казали вони їй, — щоб спати де тільки можна вдень. Наприклад, на кільцевій лінії метро — купуєш квиток і катаєшся собі весь день, дрімаючи в вагоні. Підходять також ті дешеві кав’ярні, де не проти, щоб вісімнадцятирічна дівчина, придбавши за п’ятдесят пенсів чашку чаю, куняла в кутку годинку, а то й три, за умови, що вона має більш-менш пристойний вигляд. А от вночі треба рухатися, бо температура стрімко падає, а теплі місця зачиняють свої двері, замикають їх на замок і гасять світло».

Була дев’ята вечора, і Донна рухалася. Вона трималася світла і не соромилась просити грошей. Більше не соромилась. Люди завжди могли відмовити, і здебільшого так і траплялося.

Жінка на розі не здавалася їй аніскілечки знайомою. Якби було інакше, вона б не підійшла до неї. Найбільшим страхом Донни було те, що хтось із Біддендена побачить її такою: вона відчувала сором і боялася, що про це дізнається мама (яка ніколи не була говіркою, і коли почула про смерть бабусі, тільки й сказала: «Туди їй і дорога»), а потім розкаже татові, і він може приїхати, щоб відшукати її та спробувати відвезти додому. Це б зламало Донну. Вона не хотіла його більше бачити.

Жінка на розі спантеличено спинилась і роззирнулася довкола, неначе заблукала. Іноді у заблукалих можна випросити дріб’язок, якщо розповісти їм, як кудись дійти.

Донна підійшла ближче і спитала:

— У вас не знайдеться трохи дрібних грошей?

Жінка поглянула на неї зверху вниз. А тоді вираз її обличчі змінився і вона виглядала так, наче… У цей момент Донна зрозуміла розхоже кліше, зрозуміла, чому інші б сказали, що «вона виглядала так, наче побачила привида». Бо саме так вона й виглядала. Жінка мовила:

— Ти?

— Я? — здивувалась Донна.

Якби вона впізнала жінку, то може б відійшла, а може й навіть утекла б, але вона її не знала. Жінка чимось нагадувала маму Донни, але її обличчя виглядало більш добрим, ніжним і округлим, тоді як мамине здавалося змученим. Через щільний чорний зимовий одяг і товсту вовняну шапку з помпоном було важко розгледіти, як вона насправді виглядала, але її волосся під шапкою мало такий самий морквяний колір, як у Донни.

— Донна? — спитала жінка.

Донна збиралася втекти, але передумала. Вона залишилася стояти на місці й мовчала, бо все це видавалося їй надто божевільним, неймовірним та безглуздим.

Жінка продовжила:

— О Боже. Донно. Це ж ти, правда? Я пам’ятаю.

Вона замовкла. Здавалося, немов вона стримувала сльози.

Донна дивилася на жінку, коли неймовірна, безглузда думка заполонила її голову, і вона запитала:

— Ти та, хто я думаю?

Жінка кивнула.

— Я — це ти, — мовила вона. — Або та, ким ти станеш.