Читати книгу - "Пастка-22"

— Дякую, сержанте. Він скоро повернеться?

— Він повернеться відразу після обіду. Тоді вам доведеться вийти і почекати, поки він піде вечеряти. Майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він у кабінеті.

— Сержанте, що ви щойно сказали?

— Я сказав, що майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він у кабінеті.

Еплбі уважно глянув на сержанта Таузера і спробував перейти на твердий тон:

— Сержанте, ви робите з мене дурня лише тому, що я новачок в ескадрильї, а ви вже довший час тут, за кордоном?

— О ні, сер, — шанобливо відповів сержант. — Я лише виконую накази. Можете спитатися майора Майора, коли його побачите.

— Це саме те, що я хочу зробити, сержанте. Коли я можу його побачити?

— Ніколи.

Збуряковілий від приниження, Еплбі написав рапорт про Йосаріана й атабринові таблетки у блокноті, який простягнув йому сержант, і мерщій вийшов, міркуючи по дорозі, що Йосаріан, мабуть, не єдиний псих, удостоєний честі носити офіцерську форму.

На той час, коли полковник Каткарт підвищив кількість обов’язкових вильотів до п’ятдесяти п’яти, сержант Таузер уже запідозрив, що, мабуть, кожен чоловік в офіцерській формі — псих. Сержант Таузер був худорлявий незґрабний хлопчина з м’яким і світлим, майже безбарвним волоссям, запалими щоками й зубами, мов великі кусні білого рафінаду. Він завідував справами ескадрильї і не отримував від цього жодного задоволення. Такі люди, як Голодний Джо, зирили на нього з ненавистю, змішаною з осудом, а Еплбі, здобувши славу завзятого пілота і непереможного гравця в пінг-понг, заповзявся на віддяку грубіянити йому за кожної нагоди. Сержант Таузер вів справи ескадрильї, тому що ніхто інший їх не вів. Його не цікавили війна чи кар’єра. Його цікавили викопні черепки та антикварні меблі.

Непомітно для себе самого сержант Таузер призвичаївся подумки називати небіжчика в Йосаріановім наметі тими самими словами, що і Йосаріан, — небіжчиком в Йосаріановім наметі. Насправді ж він ним не був. Він був просто запасним пілотом, якого вбили в бою ще до моменту його офіційного виходу на службу. Він зупинився біля намету опервідділу, щоб запитати, як пройти до канцелярії, а його тут же відправили в бій, оскільки більшість пілотів уже виконали обов’язкові на той час тридцять п’ять вильотів і капітанові Пілчарду з капітаном Реном було складно зібрати визначену штабом полку кількість екіпажів. А що його не зарахували офіційно до ескадрильї, то не могли й офіційно відрахувати, і сержант Таузер передчував, що листування стосовно цього бідолахи котитиметься відлунням довіку.

Прізвище його було Мад[9]. Для сержанта Таузера, який з однаковою відразою засуджував будь-яке насилля і зайві витрати, здавалося жахливим марнотратством відправити Мада літаком через цілий океан лише для того, щоб його розірвало на шматки над Орв’єто за менш ніж дві години після прибуття. Ніхто не міг пригадати, ким і яким він був, і менш за всіх — капітан Пілчард і капітан Рен, котрі пам’ятали тільки те, що новоприбулий офіцер з’явився в наметі опервідділу, лише щоб його тут же послали на смерть, і котрі щоразу, як мова заходила про небіжчика з Йосаріанового намету, засоромлено червоніли. Єдині, хто могли запам’ятати Мада, були люди з того самого літака, але їх усіх також розірвало на шматки.

Зате Йосаріан точно знав, хто такий цей Мад. Мад був невідомим солдатом, який не мав жодного шансу вижити, адже про всіх невідомих солдатів відомо лиш одне — вони не мали шансу вижити. Вони приречені на смерть. І цей мертвий чоловік був справді невідомий, хоча його речі купою лежали на ліжку в Йосаріановому наметі майже в такому ж порядку, як він залишив їх три місяці тому в день, коли він так і не прибув, — речі, просякнуті смертю вже десь через дві години, так само як просякло смертю геть усе наступного тижня, під час Величезної облоги Болоньї, коли пліснявий запах тліну завис у повітрі з вологим їдким туманом, огорнувши всіх тих, хто готувався до вильоту.

Ухилитись від вильоту на Болонью було неможливо, оскільки полковник Каткарт зголосився розбомбити силами свого авіаполку польові склади боєприпасів, яких не могли знищити з великої висоти важкі бомбардувальники, що базувалися на материковій Італії. Кожний день простою поглиблював відчуття небезпеки і понурого відчаю. Чіпке, нездоланне передчуття смерті невпинно розповзалося під шум безперервного дощу, в’їдаючись у марні обличчя іржавими плямами якоїсь повзучої хвороби. Усі відгонили формаліном. Звернутись по допомогу було нікуди, навіть у санчастину, бо її закрили за наказом підполковника Корна, щоб ніхто не міг піти до лікаря, як це вони всі зробили того погожого дня з якоюсь загадковою епідемією діареї, що призвело до ще однієї затримки. Тепер візити до лікаря були тимчасово припинені, а двері санчастини — наглухо зачинені, тож Док Деніка коротав перерви між дощами, вилізши на високу табуретку, де безмовно і з печальною байдужістю всотував слабкі спалахи страху, сидячи, мов меланхолійний канюк, під зловісним оголошенням на зачинених дверях санчастини, що його колись капітан Блек написав від руки задля жарту, а тепер Док Деніка залишив висіти, бо це був не жарт. Оголошення, обрамлене чорним олівцем, сповіщало: ТИМЧАСОВО НЕ ПРАЦЮЄ. СМЕРТЬ У РОДИНІ. Страх витавусюди, і в Данбаровій ескадрильї також. Якось пізно ввечері Данбар допитливо просунув голову до намету санчастини і з повагою заговорив до невиразного силуету доктора Стабза, який сидів у густих сутінках перед пляшкою віскі й бокатою карафкою очищеної питної води.

— Як ви? — турботливо запитав він.

— Жахливо, — відповів доктор Стабз.

— Що ви тут робите?

— Сиджу.

— А я думав, що прийому хворих уже немає.

— Немає.

— Тоді чому ви тут сидите?

— А де ж мені сидіти? В клятому клубі офіцерів з полковником Каткартом і Корном? Ви знаєте, що я тут роблю?

— Сидите.

— Я маю на увазі — в ескадрильї. Не в наметі. Не будьте вже аж таким мудрагелем. Здогадуєтесь, чим займається лікар в ескадрильї?

— В санчастинах інших ескадрилій наглухо позабивали двері, — зауважив Данбар.

— Якщо хтось увійде до мене, я звільню його від польотів, — поклявся доктор Стабз. — Плювати я хотів на те, що вони скажуть.

— Ви не можете нікого звільнити, — нагадав йому Данбар. — Хіба не знаєте наказів?

— Я покладу його на сраку одним уколом і вже точно забороню літати, — сардонічно