Читати книгу - "Напівзагублений"

Але, от чорт, відстань від раковини до дверей здається такою великою. І я справді боюся все зіпсувати.

Але я хочу до нього доторкнутися, поцілувати його.

Я знову повертаюся до дзеркала та дивлюся на себе. Маю кепський вигляд, тому заплющую очі й навіть не певен, які думки у мене в голові, крім бажання його поцілувати. Тому я обертаюся і ступаю крок до нього, а тоді ще один, і ще, і з кожним кроком відчуваю себе все менш незграбним і невпевненим, аж поки зупиняюся навпроти нього.

Піднімаю ліву руку та доторкаюся кінчиком пальця до шраму на його брові.

— Я завжди хотів за це вибачитися. Тобто за око. За те, що тебе вдарив.

Він не рухається. Мені здається, він навіть не дихає.

— Ти міг через мене осліпнути, — кажу я, погладжуючи шрам. Він блідий і доволі широкий, хоча завдовжки лише кілька сантиметрів.

І, от чорт, як же це важко, мені здається, що я тремчу, але я опускаю ліву руку, торкаюся кінчиками пальців його щоки, тоді його щелепи, його шиї, відчуваю волосся, що спадає йому на плече. Наближаюся губами до його вуст, легенько торкаюся їх і кажу:

— Вибач.

А потім починаю пестити його вуста своїми. Відчуваю його подих, який змішується з моїм, наші роти ледь-ледь розтулені. І я кажу:

— Вибач за цей шрам.

Дуже приємно відчувати на своїх губах його вуста, треба поцілувати його, але дуже легенько. Він не відповідає на цілунок, і я розплющую очі, щоб подивитися на нього, але його очі заплющені. Я кажу:

— Вибач, що я тебе вдарив.

І я знову доторкаюся до його губ своїми та цілую його. Знову дивлюся на нього, але його очі досі заплющені, він так і не відповів на мій цілунок. Він не відхиляється, але й не тулиться до мене.

Я тримаю його рукою за шию та за волосся, хочу поцілувати його ще раз, але вже не наважуюся. Лише кажу:

— Вибач. Вибач, що завдав тобі болю, — коли я промовляю слова, мої вуста торкаються його губ, я роблю це навмисне, бо мені так подобається, і я відчайдушно чекаю, коли і він щось зробить.

Але він так нічого й не робить.

— Габріелю, пробач мені. Я намагаюся бути милим, наскільки можу.

І все одно нічого.

— Я чекатиму тут хоч вічність, якщо ти так бажаєш. І вибачатимуся знову й знову.

Аж ось я відчуваю в себе на талії його руку, спочатку з одного боку, легенький дотик, а тоді з другого. І він тулить мене до себе, ми торкаємося стегнами, і він каже:

— Намагайся бувати милим частіше, — і каже він це так повільно, торкаючись устами моїх губ, а потім ще говорить щось французькою, весь час пестячи мої губи своїми, а тоді нарешті він мене цілує.

Ми довго цілуємося. І Габріель веде мене в одну зі спалень, де ми цілуємося ще більше, роздягаємо один одного і робимо різні штуки, приємні штуки, кохаємося. І це так добре. Дуже добре. Дуже спітніло. А потім ми разом спимо. Спимо оголені й зіпрілі. Прокидаємося серед ночі та знову починаємо цілуватися й кохатися. Він цілує мої шрами, цілує мене скрізь, і я засинаю.

Пізніше я прокидаюся, а він ще спить, і я обережно нахиляюся над ним, цілуючи його груди та прислухаючись до його повільного серцебиття, і мені хочеться залишатися тут, слухаючи удари його серця. Маю дивне відчуття. Не пригадую, щоб я колись відчував щось подібне. Мені здається, я щасливий. Я заплющую очі та вже знаю, що на мене насувається не сон, а прохолодна темрява. Видіння.

Річка, дерева, положисті пагорби, спів пташок і сонце, що пестить мою шкіру. Тут так прекрасно. Я завжди мріяв саме про таке місце. Я з Габріелем, а він зі мною.

Карти

Несбіт стоїть у кухні, спиною до нас. Він легенько похитується. Мабуть, досі п’яненький. Він вихилив дві великі склянки води і постійно стогне, але поза тим майже нічого не зробив, відколи ми його розбудили та стягнули з ліжка.

Тепер він випростовується та каже:

— Нехай, хлопці, це буде для вас уроком. Алкоголь — зло.

Я кажу:

— Не думаю, що уроку тут потребуємо ми.

— Визнаю, шо почуваюся таки трохи паскудно.

— Та й на вигляд ти як лайно, — а тоді я додаю: — Ну і смердиш відповідно.

— Дякую, старий.

Несбіт обертається до нас. Він і справді має жахливий вигляд: весь посірів, очі налиті кров’ю, на щоках щетина. Таке враження, що він постарів років на десять. Він каже:

— Я мало шо пам’ятаю.

— Ти куховарив, потім ми розмовляли, а ти пив, відтак безперестанку щось базікав і знову пив, аж поки вихилив три пляшки вина та ще й оцю на додачу, — Габріель сміється, піднімаючи порожню пляшку з-під віскі.

Несбіт здригається й каже:

— Я йду назад у ліжко.

— Почекай, поки ми підемо, — заперечую я.

— Тоді чимшвидше шуруйте звідси на фіг, — він нишпорить у кишенях штанів і видобуває звідти пачку американських доларів. — Знайшов оце вчора в Меркуріїній кімнаті. А ви вже вирішили, який сувенір подаруєте Леджер?

Габріель поплескує рукою по рюкзаку, кажучи:

— Я прихопив кілька Меркуріїних щоденників, де є згадки про Леджер, і мапи, де позначена кімната карт. Думаю, їй сподобається те, що ми намагаємося тримати в таємниці інформацію про те, де її можна знайти.

Ми з Габріелем це обговорювали та погодилися, що сувенір не повинен мати грошової вартості, і ми не змогли знайти нічого доречного з магічних речей, тож придумали отаке.

Несбіт підводить нас до розколини, що сполучена з Нью-Йорком. І ось уже пора прощатися, а я не певний, чи ми ще колись побачимося з Несбітом. Відчуваю, що ніколи, хоча, може, то просто так впливає загальний понурий настрій. Несбіт каже:

— Якшо я таки одружуся, ти муситимеш приїхати на весілля. Влаштую гучну забаву. Я ж знаю, малий, як ти любиш погоцати на гарних вечірках.

— Я ще ніколи не бував на вечірках.

Несбіт хитає головою.

— І чого мене це не дивує? — він обіймає мене й каже: — Тужитиму за тобою.

Тоді він відпускає мене й обіймає Габріеля.

— І за тобою тужитиму, Габі. Пильнуй