Читати книгу - "Пророчиця"

Невже це вчора так було помітно?

А чому, власне, тільки вчора?

Підвівшись на дивані, Горілий кілька хвилин посидів, чекаючи, поки голова припинить паморочитися — реакція на вчорашні скорботні поминки, — потому підвівся, знову накрутив вологий рушник на стегна, босоніж прочовгав на кухню. У холодильнику квартири, названої службовою, їстівного не виявилося нічого, хіба кілька пакетиків вівсяної кашки з фруктами швидкого приготування. Кашка — значить, кашка. Добре, хоч чайник є, електричний, і посуд. У шафці відшукалися дві початі коробочки з пакетиками чаю, чорного та фруктового. Знайшовши найбільший кухоль, Сергій закип’ятив воду, запарив два фруктові пакетики, докинув туди ще паперовий мішечок із чорною заваркою, накрив питво тарілочкою, і поки запарювалося — закалабанив у глибокому полумиску кашу. Втиснувши ранішню їжу — назвати це сніданком ніяк не повертався язик, Горілий насипав у заварену суміш побільше цукру, примостився на табуретці біля темного вікна.

Трошки полегшало не від каші чи чаю — від самого процесу. Сергій не лежав лежнем, щось робив, а в його стані це було дуже важливо і сприяло активізації розумового процесу. Тепер, сидячи на ослоні та сьорбаючи гарячу солодку рідину, Горілий нарешті спромігся навести лад у своїх думках. І відразу, перш ніж визнати правоту Нікітина й підстави для сумнівів, які мав щодо цієї історії Вольдемар, він укотре відокремив від усього, що трапилося і в що його втягували обставини, епізод із пророчицею Олесею.

Вона, ця вірна донька Матері-Бджоли, не вписувалася поки що в жодні рамки та не вкладалася в жодну логічну схему. Ані Нікітин, ані Вольдемар жодним словом не обмовилися про пророцтво, згідно з яким Коваленко прирікався на смерть. Це мало пояснення: історію з пророцтвом на широкий загал не виносили. Хлопці з розшуку, навряд чи не без додаткових велінь Зарудного, не мололи язиками — собі ж гірше. Заяву про напророчену смерть Коваленко зі зрозумілих причин не написав. І якби вони зі Шполою тоді випадково не зустріли цього дивака, навряд чи його жінка Галя комусь розповіла б, як її чоловік ходив до відьми, та ще за її вказівкою. Коли так, то цього тим більше не дізналися місцеві журналісти. Власне, за конотопських писарчуків Горілий якраз був спокійний, тут їм нема де особливо розгулятися зі своїми сенсаціями. Проте Суми не так далеко, а там преса потужніша, особливо — так звана «жовта». Але обійшлося: пророцтва Олесі відомі лише невеликому колу втаємничених, котрі з різних причин не лише вміють, а й повинні тримати язика за зубами.

Банкір Павло Нікітин й авторитетний підприємець Вольдемар до цього кола не входили.

Але чи вплинуло їхнє незнання цих нюансів на саму ситуацію?

Якщо Микола Коваленко мусив померти, якщо в нього така вже доля, якщо переслідував його фатум, то байдуже, хто вистрелив йому в голову, потім підкинувши мертве тіло під саму хату. Розшукувати в даному разі винного — це все одно, що шукати, хто викресав блискавку, яка вдарила в сухе дерево, зваливши його на молоду пару, котра цілувалася в романтичній обстановці, і розчавивши обох на смерть.

Поставивши наполовину спорожнену чашку на підвіконня, Сергій пошукав і не знайшов у квартирі цигарок. Без курива тепер ставало недобре, треба виходити, віддаючи останні гроші за пачку дешевих сигарет, усе одно на десяту йому привезуть якісь там гроші. Та здоровий глузд знову переміг: Горілий кількома фразами, сказаними подумки, пояснив сам собі — вийшовши по цигарки, він зрештою купить на ці гроші пива, пивом душу не обдуриш, знову заведеться скорботна карусель, а його, між іншим, найняли, як-не-як, на роботу. Нічого, перетреться поки без курива. Краще запити все це ще одним кухлем чаю.

За вікном світанок поволі-поволі вступав у свої права. Накип’ятивши собі ще води, Горілий запарив чай в іншому, чистому кухлі, взяв і, недопитий, і новозапарений із собою до кімнати, там поставив їх на підлогу біля дивана, сам умостився на простирадлі, перевернувся на спину, підклав руки під голову.

Так. Поїхали далі.

Подальший хід думок Сергієві не подобався зовсім. Бо тільки тепер, поволі оклигуючи від кількаденного загулу, він на відносно тверезу голову нарешті міг зізнатися собі в тому, в чому не хотів, навіть боявся зізнаватися на п’яну. А саме: спочатку Олеся прорекла смерть Миколі Коваленку, а потім — котромусь із двох оперативників, як виявилося — Андрієві Шполі. Отже, такий собі Денис Бородуля — рука долі, не інакше?

Приверзеться ж таке!

Хай там як, нічого іншого в мізках не крутилося. Дивакувата жінка, названа напівжартома «конотопською відьмою», чекала на їхній з Андрюхою прихід, подивилася на них, потім промовила буквально таке: «Смерть поруч із вами». Шпола, значить, стояв поруч із ним, а він, Сергій Горілий, відповідно, поруч зі Шполою. За два дні Андрія не стало. Отже, хай би як неправильно це прозвучало, смерть вибрала Шполу, ставши таким чином поруч із ним, Горілим.

Бо, видається, витала поруч із Андрієм Шполою.

Те, що сталося, непрямо підтверджує деякі провісницькі здібності цієї чортової Піфії чи як там вона себе нарекла. Вона не сказала, хто і коли помре. Вона щось, видиме тільки її оку, побачила, відчула й від цього застерегла.

Знаючи, що пророцтва тієї жінки мають силу, нехай сила ця й не має раціонального пояснення, за певною логікою речей обидва вони мусили зважити на це та стерегтися, бути обережними…

Чому?

З цією думкою Горілий благополучно задрімав іще на годинку.

Коли розплющив очі, крізь завіси вже пробивалося ранкове сонце. Не таке недоречно бадьоре, як на вчорашньому похороні, проте все одно більш схоже на весняне, ніж у попередні дні. Сергій виринув із дрімоти з чітко сформованою думкою: потойбічну частину цієї історії слід поки що облишити, маючи на увазі: на неї треба зважати й робити поправку. Прийнявши для себе цю не зовсім зрозумілу істину, Горілий примостив подушку під головою зручніше, намацав поруч із диваном ледь-ледь теплий чай, поволі, смакуючи солодку рідину, випив його, схрестив руки на грудях, уперся очима в стіну, зачепився поглядом за химерний візерунок на шпалерах.

Ну, припустімо, пророчиці бувають і їхні пророцтва здійснюються, подумав сам до себе. Але якщо абстрагуватися, то Нікітин має рацію, цього не забрати. Всі підозри ґрунтувалися лише на словах, Бородулю навіть без протоколу допитати не встигли. Знову виникає оте глухе «Чому?», але саме в цій, позбавленій жодної містики історії, відповідь знаходиться дуже швидко. І відповідь ця однозначна: працівника служби безпеки банку