Читати книгу - "Пророчиця"

Наступне «чому»: чому вона не сказала про свою підозру відразу, адже все так очевидно. Відповідь: вона боялася, її залякали. Звісно, коли під вечір чоловік зникає, а зранку його труп викидають із машини біля воріт власного будинку, це страшно. Тільки Галина твердила: її залякали раніше, і натякала — залякали саме бандити з банку. Ще одна заява, не підкріплена жодними фактами. Галині Коваленко повірили, бо вона — потерпіла і вивела міліцію на слід.

Передчуваючи наближення удачі, Горілий сів, уперся спиною об стіну, вмостився зручніше. Повторімо умови задачі: потерпіла сказала, що її чоловікові погрожували, потерпіла впізнала того, хто це робив. Що ще цікавого й корисного сказала Галина Коваленко? Що її чоловік ходив до ворожки, та наворожила скору смерть. Вона підтвердила це, проте далі теми не розвивала, пославшись на свій поганий стан…

Але… Так, так, пора вже сказати «але» замість «чому»!

Але поки він, Горілий, особисто не прийшов до потерпілої і не витиснув із неї координати так званої — це він тоді так вважав — пророчиці, Галина зовсім не збиралася, схоже, інформувати міліцію про наїзд людей із банку. Вона видала свою несподівану активність за переляк від приходу підозрілого типа, тобто його, недавнього зека, коротко стриженого, з запахом горілки та красномовним шрамом на пиці.

Насправді це Галина Коваленко закрутила маховик справи. По суті, відвертаючи увагу розшуку від того, що потребувало негайного втручання та оперативної розробки: від пророчиці Олесі та її на диво правдивих пророцтв.

Є, правда, ще кілька «чому», досить серйозних. Чому, наприклад, вона вирішила перевести стрілки саме на банк і персонально на Бородулю… Скажімо, вона справді могла впізнати його, бо Бородуля таки мав розмову з Коваленком на завдання Момота і з мовчазної згоди Нікітина, і напевне — неодноразово. Переводила стрілки на першого-ліпшого, ним виявився саме той, хто мав раніше проблеми з законом… Не клеїться випадковість.

Або: чому один із колег Бородулі раптом вирішив зробити зізнання, яке, коли вірити Нікітину — а вірити йому можна й треба! — потім ніхто заднім числом письмово не оформлював.

Або: чому Бородуля, чорт забирай, ховався, тікав, почав стріляти, якщо не відчував за собою жодної провини? Бо так захотілося пророчиці Олесі, і хлопець став сліпою зброєю в руках долі… Красиво звучить, мов у телевізійних програмах про різні там прокляття фараонових могил чи розритих склепів.

Так чи сяк, ця лінія веде до того-таки потойбіччя, яке Горілий з мовчазної згоди з самим собою поки що вирішив не чіпати. Для чого, коли є цілком реальний слід: надто активна жінка, котра — у своєму висновку Сергій тепер уже був цілком переконаний — насправді може виявитися не зовсім потерпілою, граючи в свою, одній лишень їй відому гру.

Годинник показував по восьмій ранку.

Майже дві години ще нудитися.

— Додумались чогось пожерти притягти?

Цю парочку, виділену йому в помічники, чи охоронці, чи контролери — хтозна, Горілий чомусь відразу, щойно Анатолій і Геннадій зайшли, обізвав для себе Круть і Верть, як мишенят із давньої бабусиної казки. Хоч схожими на ледачих мишенят хлопці не були, обоє насправді були подібні своєю дивною як на молодих людей безликістю. Вчора, не знаючи їхніх імен і намагаючись розрізняти хоча б за одягом, Сергій не усвідомив того, що втямив сьогодні, коли Толя-Гена зайшли зранку. Насправді вони могли вбратися в будь-який одяг, помінятися ним. Від цього живішими не стануть. Ось Толя в светрі, Гена — в піджаку. Але нехай Толя вдягне Генин піджак, а Гена — Толин светр — одразу ж можна почати плутати імена, та й їм обом, як здалося Горілому, насправді глибоко плювати, як і хто до них звертатиметься і чим вони відрізнятимуться один від одного, крім одягу.

— Тобто? — запитав Анатолій.

— Ні, — відповів Геннадій.

Уже вдягнений, Сергій із погано прихованою іронією глянув спочатку на одного помічника, потім — на другого.

— Важко було подумати, що тут холодильник порожній?

— А я тут не живу, — відповів Анатолій.

— Ні, — промовив, явно перебуваючи на своїй хвилі, Геннадій.

— Ви завжди так добре міркуєте? Вас же мені ваш начальник… рекомендував, а ви такі тугодуми.

— Нам дали завдання, — пояснив Анатолій. — Що треба — кажи.

— А ми хіба на «ти»? — старшими за Горілого Круть і Верть могли бути хіба вкупі.

— Він з усіма на «ти», — сказав Геннадій.

— А ти? — поцікавився Сергій.

— А я ніяк.

— Ну, а до мене як говоритимеш?

— Ніяк, — повторив Геннадій. — Для чого? Є робота — ми робимо. Щось не те — сигнал шефу. Все гаразд — працюємо далі. Ініціатива не наша.

— Так-так, — Круть і Верть дедалі більше цікавили Горілого. — Що ж може бути не так?

— По ситуації, — обмежився Анатолій таким поясненням.

— А про ініціативу — я не зрозумів…

— Просто все, — Геннадій витяг із кишені куртки конверт, та передавати його Сергієві не поспішав. — Ініціатива карається. Якщо вона не наша, карають теж не нас. Нормальний хід?

Замість відповіді зголоднілий Сергій рішуче простягнув руку по конверт. Там лежала пачечка фіолетових банкнот по п’ятдесят гривень. Швидко порахував — двадцять папірців, себто одна тисяча, за нинішнім курсом — десь так баксів сто з невеличким гаком. Негусто, якщо йдеться про оперативні витрати.

— Це все? — перепитав про всяк випадок.

— Це — тобі, — розмито відповів Анатолій. — Треба ще — кажи. Тільки пояснюй, для чого. Раптом питання без грошей вирішити простіше.

— А хазяїн у вас не щедрий, — присвиснув Сергій.

— Свистіти не треба, — зауважив Геннадій. — Грошей не буде.

З іншої кишені на світ Божий явився мобільник, не новий, але Гена тут-таки, на очах у Горілого, вставив у трубку нову сім-картку, звірившись із якимось папірцем, написав номер, передав Сергієві:

— Це службовий. Дзвінки лімітовані, не треба захоплюватись розмовами. Краще нам казати, що треба дізнатися, або домовлятися про особисту зустріч.

— Н-да, весело з вами, капітошками, — Сергій спробував пожартувати.

— Як-як? — перепитав Анатолій.

— Ніяк, — відмахнувся Горілий, ховаючи конверт із грішми в кишеню куртки. — У вас дитинства не було хіба? Мультиків не бачили? Казок не слухали?

Не почувши нічого у відповідь, Сергій поцікавився, як дзвонити Нікітину, і за кілька секунд уже вітався з роботодавцем:

— Ранок добрий. Я просто в шоці від ваших васалів, пане Нікітин.

— Ви ж наче не визнаєте «панів».

— О! А я так собі думав, ми в однобічнім порядку…

— У двобічнім, коли вам так зручніше. Сподобалися хлопчики?

— Оригінальні.

— Таких ні в кого нема. Зайвого не скажуть і не зроблять.