Читати книгу - "Син"

– Жодних ознак вламування? – запитав Симон і показав судово-медичному експертові, що можна перевернути тіло.

Бйорнстад похитав головою.

– Двері, можливо, залишались незамкненими – чоловік і син жертви тільки-но поїхали на роботу. Ми також не змогли знайти відбитків пальців на дверній ручці.

– Жодного?

Симон ковзнув поглядом по стільниці.

– Жодного. Як ви можете переконатись, жінка була дуже домовита.

Симон оглянув вихідний отвір на спині жертви.

– Наскрізний. Куля, здається, пройшла тільки м’які тканини.

Судово-медичний експерт стиснув губи, а тоді склав їх дудочкою і знизав плечима – Симон сприйняв цей жест як знак допустимості своєї гіпотези.

– А куля? – запитав Симон, вдивляючись у стіну над стільницею.

Осмунд Бйорнстад неохоче показав вище.

– Дякую, – сказав Симон. – А гільза?

– Поки що не знайшли, – відповів він і витяг мобільний телефон у золотавому корпусі.

– Розумію. То яка попередня версія КРИПОСу стосовно того, що тут сталося?

– Версія? – посміхнувся Бйорнстад, підносячи мобільний до вуха. – Все аж надто ясно. Вламувач удерся; наштовхнувся на жінку; застрелив її; взяв усе, що спромігся знайти цінного, і втік з місця злочину. Сплановане пограбування, що обернулось незапланованим убивством, гадаю. Може, вона чинила опір або почала кричати.

– А як ви думаєте…

Бйорнстад підніс руку, показуючи, що йому відповіли на тому кінці.

– Алло, це я. Можеш підготувати мені список тих, хто нині на волі з раніше засуджених за пограбування з застосуванням насильства? Якнайшвидше перевір, чи є хтось із таких в Осло. Особливу увагу звернути на тих, хто застосовував зброю. Дякую.

Він поклав мобільний телефон у кишеню піджака.

– Слухай, татусю, нам тут іще чимало всього треба зробити, тож, боюсь, я змушений буду попросити вас…

– Усе гаразд, – сказав Симон, обдаровуючи його своєю найприязнішою усмішкою. – Але якщо ми пообіцяємо не плутатись під ногами, чи не могли б ми спершу все тут оглянути?

Слідчий КРИПОСу подивився на свого літнього колегу з підозрою.

– І ми обіцяємо не заступати за прапорці, – додав поспіхом Симон.

Бйорнстад милостиво задовольнив його прохання.

– Він знайшов те, що шукав, – зазначила Карі, коли вони стояли перед ліжком на товстому – від стіни до стіни – килимі в спальні.

На покривалі лежала витрушена дамська торбинка, випотрошений гаманець і скринька для коштовностей, вистелена всередині червоним оксамитом, також порожня.

– Можливо, – сказав Симон і, незважаючи на прапорці, присів навпочіпки поруч з ліжком.

– Він мав стояти приблизно тут, коли витрушував торбинку і скриньку з коштовностями. Правильно я кажу?

– Так, судячи з того, як усе це лежить на ліжку.

Симон оглянув килим. І вже був підвівся, але завмер на середині руху і нахилився.

– Що там?

– Кров, – сказав Симон.

– Він був поранений?

– Малоймовірно. Пляма видовжена. Скоріш за все – слід від черевика. Уяви, що грабуєш будинок у багатому районі. Як по-твоєму, де має бути сейф?

Карі показала на вбудовану шафу.

– Саме так, – сказав Симон.

Він підвівся і відчинив дверцята шафи.

Сейф, розміром з мікрохвильову піч, був розташований всередині стіни. Симон спробував відчинити. Марно.

– Якщо тільки грабіжник не подбав про те, щоб замкнути сейф після пограбування, – що здавалося б дивним, зважаючи на те, як він покинув скриньку з-під коштовностей і гаманець, – то сейф він не торкав, – зауважив Симон. – Подивімось, чи вони закінчили з тілом.

На зворотному шляху на кухню Симон зазирнув у ванну кімнату. Вийшов звідти насуплений.

– У чім річ? – поцікавилась Карі.

– Тобі відомо, що у Франції на сорок мешканців припадає одна зубна щітка?

– Це міф, і ці статистичні дані застаріли, – заперечила вона.

– Я й сам старий, – сказав Симон. – У будь-якому разі, у Іверсенів на всю сім’ю – жодної зубної щітки.

Вони повернулися на кухню, де тіло Айнете Іверсен було тимчасово полишене напризволяще, і Симон міг безперешкодно обстежити його. Він знову оглянув її руки, уважно простежив кут вхідного і вихідного ранових отворів. Тоді підвівся і попросив Карі стати просто перед ногами жертви, спиною до стільниці.

– Я заздалегідь прошу пробачити, – сказав він і, ставши поруч з нею, поставив вказівний палець однієї руки між її маленькими грудьми в тому місці, де куля увійшла в Айнете Іверсен, а вказівний іншої руки – між її лопатками, у місці, що відповідало вихідному рановому отвору в жертви. Він визначив кут між двома точками, а тоді перевів погляд на кульовий отвір у стіні. Потім нахилився, взяв одну зі стокроток, випростався, став одним коліном на стільницю, потягнувся вгору і встромив квітку в кульовий отвір.

– Ходімо! – скомандував він, зіскочивши зі стільниці, і рушив коридором у бік вхідних дверей. Він зупинився коло картини, що висіла криво, нахилився до неї ближче і показав на щось червоне на краю рамки.

– Кров? – спитала Карі.

– Лак для нігтів, – відповів Симон і, приставивши тильний бік лівої долоні до картини, озирнувся через плече на тіло. Після чого рушив далі до дверей. Зупинився і присів навпочіпки кого порога, над грудкою землі, позначеної прапорцем.

– Не смій цього чіпати! – вигукнув хтось позаду них.

Вони обернулись.

– А, то це ти, Симоне, – сказав чоловік у білому і витер рукою свої губи в глибині вогнисто-рудої бороди.

– Привіт, Нільсе! Скільки літ, скільки зим… Чи цінують твій досвід у КРИПОСі?

Бородань стенув плечима.

– Наче не ображають. Але скоріше, мабуть, зважають на мою старість.

– Гадаєш, справедливо?

– Та що ж… – зітхнув криміналіст. – Нині головне – аналіз ДНК, Симоне. А таким, як ми, аналізу ДНК і комп’ютерного моделювання не осягнути. Тепер усе інакше, ніж у наші дні.

– Я не думаю, що нам час уже списуватись на берег, – сказав Симон, вивчаючи клямку на вхідних дверях. – Переказуй вітання своїй дружині, Нільсе.

Бородань не йшов.

– У мене як не було, так і донині немає…

– То вітання собаці!

– А собака мій здох, Симоне.

– У такому разі, Нільсе, мусимо облишити люб’язності, – сказав Симон і вийшов на ґанок.

– Карі, рахуй до трьох, а потім кричи. Голосно, скільки є духу. Тоді виходь на сходи і залишайся там стояти. Гаразд?

Вона кивнула, і він зачинив двері.

Карі подивилася на Нільса, той похитав головою і нарешті пішов геть. Тоді вона заволала, скільки було сили в легенях. Вона кричала слово «ф-фо-о!», як заведено в гольфі і як її вчили попереджати будь-кого, хто може опинитись на шляху м’ячика в тих рідкісних випадках, коли їй випадало бити «гак» або «строук» на полі для гольфа.

Тоді вона відчинила двері.

Симон, стоячи внизу,