Читати книгу - "Таємниця Єви"

– А тепер зізнавайся, – промовила княгиня після першого ковтка, – ти й далі одинока Сапфо?

– Моя дорога Беато, – відповіла Ольга, відставивши вино убік, – якщо ти запитуєш, чи планую я найближчим часом вийти заміж, то сама чудово знаєш відповідь. Бо одного разу я відповіла тобі, що не створена для сім’ї. І чим далі, то більше переконуюсь, що це так.

– Але ж, Олю… – розпочала княгиня, проте кузина застережливо підняла палець.

– Ані слова про сімейні цінності та покликання жінки, – промовила вона, – шлюб – це те, що позбавляє основних насолод. Хто вигадав обмінювати власну свободу на самовдоволене щастя чоловіка, який невдовзі буде поводитись так, мовби ти його власність, а не життєвий компаньйон? І все це тому, що страшно залишитись на старість самій?… Моя люба Беато, життя дане для задоволення, а не для служіння канонам. Воно занадто коротке і, Бог з ним, нехай буде ще коротшим, але справжнім!..

Запала мовчанка. Ольга на останніх словах дивилася кудись у вікно, а коли знову глянула на кузину, помітила на її обличчі дві сльозинки. В ту ж мить вона пожалкувала, що так рішуче відстоювала свої погляди, і, кинувшись до подруги, міцно її обійняла.

– Пробач, моя пташко, – зашепотіла вона, притискаючи до грудей її гаряче чоло, – я знаю, які важливі для тебе шлюб, діти, дім… Але я інакша. І часом здається, що ми давно забули б одна про одну, якби я була така, як ти.

Вона поклала руки на її скроні і заглянула в очі княгині.

– Хіба не так, Беатко?

Замість відповіді та спробувала усміхнутись.

– Це я винна, – сказала далі княгиня, зводячись з софи і прямуючи до дзеркала, аби привести себе до ладу, – не треба було починати цієї розмови. Кожному дано сокровенне право на власний розсуд розпоряджатися своїм життям… І прикро, коли одного разу позбавляєшся цього права, – додала вона пошепки.

Бокали невдовзі спорожніли, і подруги знову їх наповнили. Гірка розмова швидко забулась, поступившись місцем веселим спогадам. І тільки наостанок розмова знову зайшла про чоловіків.

– Як тобі наші кавалери? – запитала княгиня.

Подруги, ставши в пару, повільно вальсували по кімнаті під уявну музику.

– О, вони чудові, – відповіла Ольга, – заручений хлопчик і самотній дивак!.. Бідне моє серце розривається надвоє.

– А ти приглянься до того дивака, – сказала Беата, несподівано зробивши надто стрімкий крок, через що ледве втрималась на ногах разом зі своєю партнеркою, – тим більше що він охоче приглядається до тебе.

– Я помітила, – відповіла їй Ольга, несподівано для себе зашарівшись, – тільки він переконаний, що це його таємниця.

Княгиня врешті-решт не втрималась на ногах і впала на софу, потягнувши подругу за собою.

– У мене також з’явилася одна таємниця, – прошепотіла Беата на вухо кузині, – хоча всіх таємниць ми світові не відкриємо ніколи. Правда ж, моя люба Сапфо?…

Чоловіки повернулися пізно, і князь Четвертинський уперше пропустив музичний вечір своєї дружини. Серед слухачів була тільки її кузина, але жінки не розлучалися цілий день. Нарешті, Ольга підвелася і, стомлено посміхнувшись, востаннє за цей день обійняла подругу. Беата залишилася внизу, аби віддати останні розпорядження покоївці, а вона піднялась нагору до своєї кімнати. Щойно переступивши поріг, Ольга відчула, як по тілу розлилася млосна втома. Чи то від випитого вина, чи то від спогадів про свою варшавську юність… Солодка втома, від якої не страждають, а радо їй піддаються, турбуючись тільки тим, щоб виглядати вранці як слід. Тоді можна спустити додолу сукню і, переступивши через неї, зробити знеможений крок у напрямку ліжка. Вже там, лежачи на животі, кволим рухом, мовби з останніх сил, витягнути шпильки з волосся.

Ольга заплющила очі, і солодка хвиля огорнула все її тіло. Сон був десь неподалік, але раптовий шурхіт за вікном відігнав його, наче злякану кішку. Вслухаючись у напівтемряву, що панувала в кімнаті, жінка підвелася й обережно попрямувала до вікна. Воно було навстіж прочинене, і з-під сіріючих шлейфів двох занавісок до кімнати вривався холодний подих весняної ночі.

Шурхіт не повторився, і жінці почало здаватись, що все це їй причулося, аж раптом чиясь рука судорожно вхопилася за край підвіконня. Ольга скрикнула і відступила назад.

– Заради Бога… тихше, – почувся людський голос, і над підвіконням з’явилася голова з перекошеним від надмірних зусиль обличчям. На голові не було капелюха, натомість у різні боки стирчало розкуйовджене волосся.

У цій нічній з’яві Ольга впізнала інженера Саховича. Романові нарешті вдалося виконати цю важезну гімнастичну вправу. Підтягнувшись на руках, він перехилився через підвіконня і, після останньої потуги, проник у спальню. Сидячи на підлозі, він важко відсапувався, шкодуючи, мабуть, що так легковажно ставився до гімнастики в університеті.

Ольга завмерла за кілька кроків від нього. Найбільше їй хотілося почути пояснення такій витівці, однак вона не поспішала із запитанням, бачачи, що інженер не сміє навіть підняти на неї очі. Важко було вирішити, як повестись в цій ситуації: обуритись чи від душі посміятись.

Врешті, інженер випростався, все ще не зводячи погляду, як винуватий гімназист.

– Дякую, – промовив нарешті чоловік.

– За що ви мені дякуєте? – не зрозуміла Ольга.

– За те, що не зчинили галасу і не виказали мене…

Сахович перестав, нарешті, ховати очі. Ольга розсміялась, очевидно, піддавшись другому бажанню.

– Я не так збирався з’явитись, – із полегшенням у голосі поспішив запевнити інженер, – у мене були ще квіти, але я їх не втримав…

Жінка засміялась іще дужче.

– Що ж, ви щасливець хоча б тому, що дістались неушкодженим, – промовила вона і, вдруге переступивши через свою сукню, попрямувала до дверей, – далі вам сюди, мій друже.

Ольга нещадно вказала йому на вихід.

– Чи вчинили б ви так само, якби… – почав Сахович з раптовою впевненістю.

– Якби що? – поцікавилася жінка.

– Якби за годину судилося померти, – мовив Роман. – Хвилину помовчавши, він додав: – Мені цей вечір завдавав би нестерпного жалю…

* * *

У наступні дні Четвертинському здалося, що в їхній дім потроху повертався звичний порядок. Вранці князь як завжди зустрічався з Гансом, потім вирушав з ним на будівництво, а ввечері переглядав креслення, які вже знав напам’ять. Беата, як і раніше, рівно пів на одинадцяту брала до рук віолончель і виконувала Бахівські сюїти, забувши, здавалось, про бентежного Ельгара.

Ганса останнім часом стали запрошувати до цього вечірнього товариства, хоч більше за музику йому подобався преферанс. Роман та Ольга, щоразу після концерту, пропонували усім зіграти в карти, а потім після перших кількох партій зникали кудись удвох, залишаючи товариство догравати без них.