Читати книгу - "Знак Зорро"

Коли вони досягли площі, то побачили, що два інші загони вже знаходилися там. Вони не знайшли розбійника. Деякі з кабальєро повідомляли, що бачили його у віддаленні, а один розповідав, що він вистрілив у нього, на що кабальєро, що були в будинку дона Александро, прикусили язики і багатозначно глянули один на одного.

Дон Дієго залишив своїх товаришів і поспішив додому, де освіжився і переодягся. Він відпустив Бернардо на кухню, де той мав очікувати, коли покличе хазяїн. Потім наказав подати собі екіпаж. Це була одна із найбільш чудових карет у Ель Каміно Реаль, і чому дон Дієго купив її, завжди залишалося таємницею. Одні говорили, начебто він зробив це з метою показати своє багатство, у той час як інші заявляли, начебто один аґент[14] так набрид йому, що дон Дієго купив у нього цю карету, аби відв’язатися.

Дон Дієго вийшов з будинку, одягнений в усе краще, але не встиг сісти в екіпаж. Знову знялася метушня на площі, тому що туди прибув сержант і його кавалеристи. Людина, яку капітан Рамон послав за ними, легко наздогнала загін, бо він їхав повільно і не встиг ще добратися до шосе.

— Ха! Доне Дієго, мій друже! — крикнув Гонзалес. — Усе ще живете на цьому неспокійному світі?

— За необхідністю, — відповів дон Дієго. — Спіймали ви цього сеньйора Зорро?

— Ця чарівна пташка полетіла від нас, кабальєро. Очевидно, він повернув до Сан-Габріель цієї ночі, тоді як ми полювали на нього в напрямку Пала. Але добре! Маленька помилка нічого не варта! Тим значнішою буде наша помста, коли ми його знайдемо.

— А що ви зараз робитимете, сержанте?

— Мої люди освіжаються, а потім ми поїдемо до Сан-Габріель. Говорять, що розбійник знаходиться в цій місцевості, хоча майже тридцять знатних молодих людей не могли знайти його минулої ночі, після того як він наказав видерти суддю. Напевно ховався по кущах і сміявся, коли кабальєро проїжджали мимо.

— Так буде ж ваш кінь швидкий, а ваша рука сильна! — побажав дон Дієго і сів у екіпаж.

Два чудові коні були впряжені в нього і кучер-тубілець у багатій лівреї керував ними. Дон Дієго відкинувся на подушки і напівзаплющив очі, коли карета рушила. Кучер проїхав площею, повернув на велику дорогу і направився до гасієнди дона Карлоса Пулідо.

Сидячи на веранді, той побачив чудову карету, що наближалася, тихо пробурчав щось собі під ніс, потім встав і поспішив до будинку, до дружини і дочки.

— Сеньйорито, дон Дієго їде, — сказав він. — Я говорив з тобою про цю молоду людину і сподіваюся, що ти звернула увагу на мої слова, як личить слухняній і шанобливій дочці.

Потім він повернувся і знову вийшов на терасу, а сеньйорита побігла до своєї кімнати і зі сльозами кинулася на кушетку. Як їй хотілося б відчути хоч трохи кохання до дона Дієго і одружитися з ним! Це відновило б стан її батьків, але все-таки вона відчувала, що не може цього зробити.

Чому він не діє, як личить кабальєро? Чому в нього немає хоч крапельки здорового глузду, чому він не покаже, що він молода людина, що пашить здоров’ям, замість того щоб чинити подібно до старого кабальєро, що стоїть однією погою в могилі.

Дон Дієго вийшов з екіпажа і дав знак кучерові проїхати до стайні. Він мляво привітав дона Карлоса, що здивувався, помітивши під пахвою в дона Дієго гітару. Молодий чоловік поклав гітару на підлогу, зняв сомбреро і зітхнув.

— Я бачився з моїм батьком, — сказав він.

— А! Сподіваюся, дон Александро здоровий.

— Він у чудовому здоров’ї, як завжди. Наказав мені наполягати на пропозиції сеньйориті Лоліті. Якщо я не одружуся протягом певного часу, сказав він, то він заповість після смерті усе своє багатство францисканцям.

— Невже?

— Він сказав так, а мій батько з тих людей, що не кидають слів на вітер. дон Карлос, я повинний завоювати сеньйориту. Не знаю більше жодної жінки, що була б більш підхожою невісткою для мого батька.

— Трішки поупадайте за нею, доне Дієго, прошу вас. Не будьте таким раціоналістом.

— Я вирішив залицятися подібно іншим молодим людям, хоч, звичайно, це буде нестерпно. Як ви порадите мені почати?

— Важко давати поради в такому випадку, — відповів дон Карлос, дарма силкуючись пригадати, що він робив, коли сам упадав за доньєю Каталіною. — Людина повинна бути або досвідченою у цій справі або такою, якій такі речі приходять самі собою.

— Боюся, що я не з таких, — сказав дон Дієго, знову зітхаючи і зводячи томлені очі на дона Карлоса.

— Можливо, слід дивитися на сеньйориту так, щоб вона відчула, що ви обожнюєте її. Спочатку нічого не говорити про шлюб, але говорити про кохання. Намагайтеся розмовляти тихим, задушевним, глибоким голосом і говоріть ті дрібниці, які нічого не значать, але у яких дівчина може знайти цілий світ. Це тонке мистецтво говорити одне, а мати на увазі інше.

— Я боюся, що це вище від мого уміння, — сказав дон Дієго, — але, звичайно, я все-таки мушу постаратися. Чи можу тепер бачити сеньйориту?

Дон Карлос підійшов до дверей і покликав дружину і дочку. Перша підбадьорливо посміхнулася дону Дієго, друга також посміхнулася, хоча з переляком і тремтінням, тому що вона віддала своє серце невідомому сеньйору Зорро і не могла покохати іншу людину, не могла одружитися з некоханим; навіть заради порятунку батька від бідності.

Дон Дієго повів сеньйориту на лаву у кінці веранди і почав говорити на різні теми, перебираючи одночасно струни гітари, тоді як дон Карлос і його дружина відійшли на інший край веранди, сподіваючись, що все буде добре. Сеньйорита Лоліта зраділа, що дон Дієго нічого не каже про шлюб, як він робив це раніше. Замість цього він розповідав їй, що сталося в селі, як висікли брата Філіпа і як сеньйор Зорро покарав суддю, бився з дюжиною людей і втік. Незважаючи на млявий вигляд, дон Дієго говорив цікаво, і сеньйорита зауважила, що він їй подобається більше, ніж раніше; він розповідав їй також, як з’їздив до гасієнди батька і як кабальєро провели там ніч, як пиячили і веселилися. Але він нічого не сказав про візит сеньйора Зорро і про лігу, що там утворилася. Клятва мовчання зобов’язувала його.

— Мій батько погрожує позбавити мене спадщини, якщо я не одружуся протягом призначеного ним часу, —