Читати книгу - "Злочинця викривають зорі"

Петер повернувся в лабораторію. В одній руці у нього була викрутка й кусок дроту, а в другій — клаптик паперу, який він передав Гофстраату.

— Ось нате почитайте! Це я там знайшов. Телеграма для Нево… З Веракрус.

Він очікувально дивився на адвоката. Той передав папірець Роньяру й сказав:

— Телеграма прибула кілька днів тому. Але хто такий Норріс?

— Гм, хто ж такий Норріс? — запитав і редактор, опустивши руку з телеграмою.

— Цей Норріс пише «ми» — отже, туди прибуло кілька осіб, — констатував Петер.

Гофстраат задумливо дивився на телеграму:

— Я вже колись чув це ім'я. Не можу тільки пригадати де.

— Мені здається, що я теж чув. Можливо, ми ще пригадаємо.

Петер нахилився над приладом і закріпив кінці дротинки в двох клемах регулятора напруги.

Роньяр знову почав щось записувати в блокнот.

— Треба передати телеграму комісарові Альтману. Раптом адвокат, який весь час дивився на екран, обернувся:

— Здається, ваш батько щось викопує.

Петер підвів голову й негайно збільшив зображення. Тепер стало видно все до деталей.

Справді! Професор Тербовен вийняв з муру великий камінь, на місці якого зяяла тепер темна діра.

— Дивно, що цю роботу ваш батько виконує сам, — зауважив редактор, — Чому він знову відіслав робітника?

Петер відповів не одразу. Він напружено стежив за подіями на екрані і нарешті сказав:

— Я можу пояснити це лише тим, що він не хотів мати жодного свідка.

— Але ж у такому разі він повинен був знати заздалегідь, що він знайде, — докинув своє слово Роньяр.

— Уся його поведінка і особливо вимірювання рулеткою підтверджують вашу думку, — відповів Гофстраат.

— Як би це не здавалося неймовірним, — знову почав Петер, — мій батько з допомогою цього апарата заглянув на багато століть у минуле; він бачив місто, коли воно ще жило повнокровним життям, і мав можливість спостерігати діяльність людей. Очевидно, він побачив і такі речі, з яких переконався, що неодмінно знайде скарб.

Петер замовк, намагаючись зробити зображення яснішим. В останні хвилини екран ставав дедалі темнішим. Не маючи змоги пояснити де, Петер нервував.

— Ваш батько щось знайшов! — раптом схвильовано вигукнув редактор.

Але зображення потемнішало настільки, що вже не можна було розглядіти, що саме професор Тербовен витяг з отвору в стіні.

В той час як Роньяр і Гофстраат, подавшись уперед, напружено вдивлялись в екран, стривожений Петер перевіряв вимірювальні прилади.

Раптовий вигук Роньяра змусив його знову повернутися до екрана. На мить руїни яскраво освітилися, але одразу ж знову потонули в темряві.

І знову короткий спалах.

Гофстраат невпевнено спитав:

— Може, це гроза?

— Правильно! — полегшено вигукнув Петер, зрадівши, що в приладі ніяких вад немає.

Раз у раз спалахували блискавки, постать професора з'являлася лише на якусь частку секунди. Можна було зрозуміти, що він збирається залишити своє місце біля муру.

Тимчасом стало темно, як уночі.

Повільно спливав час. Гроза поступово слабшала, і коли вже блискавки перестали спалахувати, а зображення не світлішало, вони впевнилися, що в цей день їм більше нічого чекати: над містом руїн нависла ніч.

26

В елегантно обставленому ресторані лунала якась дика, але хвилююча музика. Пахло ароматними сигаретами й жіночими парфумами. На дзеркальній поверхні танцювальної площадки кілька пар рухалися під хрипкі звуки пісні, яку співав негр перед мікрофоном. Саксофон в руках мулата то завивав, то плакав, то сміявся. Майже всі столи були зайняті.

В той час, коли джаз пхикав свої синкопи, Нево протискувався між рядами, щоб зайняти місце в тихих бокових кімнатах великого ресторану-дансінга.

Ці кімнати були розкішно умебльовані, обслуговували тут краще. Вони призначалися спеціально для тих гостей, які бажали лишитися наодинці. Відвідувачі сиділи тут в кабінах-нішах, у м'яких, зручних кріслах за низенькими столиками.

Підійшов послужливий офіціант. Нево щось запитав його. Той кивнув і показав у глибину ресторану.

Джазову музику тут ледве було чути. За єдиним столиком сиділа секретарка Маккорміка й посміхалась до гостя. Нево галантно вклонився, подаючи їй маленький букетик червоних троянд.

З-під довгих чорних вій на нього вдячно дивилися великі очі. Вона лукаво спитала:

— Ну як ти, звик уже до Нью-Йорка, чи там було краще?

— Як ти можеш взагалі питати про це! Там, на мій смак, надто вже затхла атмосфера. Я радий, що знову повернувся сюди. — Нево полегшено зітхнув і сів.

Секретарка, посміхаючись, розглядала троянди. Відкривши перед нею свій золотий портсигар, Нево спитав:

— А що б ти хотіла випити?

Вона кивнула в бік пляшки, що стояла на столі, й підняла тонку, з лакованими нігтями руку, щоб узяти сигарету. Під м'яким скісним світлом оксамитова шкіра її руки здавалася золотистою. Погляд Нево упав на той матовий відблиск, ковзнув по красивих плечах до вирізу в блузці, де виглядали округлені груди.

— Сьогодні вранці до тебе не можна було підступитися, — сказала вона.

Нево дав їй припалити. Від маленького вогника запальнички на скельцях його окулярів спалахнули крихітні блискавки.

— Не розумію, як ти тільки можеш працювати у цього Маккорміка, — сказав він. — До речі, ти його знаєш ближче?

Жінка повільно, задумливо вдихнула дим сигарети і потім уже відповіла:

— Ніхто близько не знає його. — Раптом її голос зазвучав якось зовсім інакше: — Холодний він і безсердечний. Всі інтереси в грошах. За гроші досягає всього, чого захоче.

Нево уважно слухав її. Потім підняв келих і привітно запропонував:

— Давай вип'ємо за нашу зустріч!

Перш ніж узяти свій келих, жінка якийсь час дивилася на Нево. Не витримавши її погляду, він опустив очі й так, немов бажаючи відвернути подругу від неприємних думок, сказав:

— Від мене він більш нічого не доб'ється — я й без містера Маккорміка обійдусь!

Задзвенів кришталь келихів.

Коли секретарка Маккорміка знову поставила келих на стіл, її обличчя набрало серйозного виразу:

— Ти не повинен так легковажно дивитися на свою сьогоднішню суперечку з Маккорміком!

— А що? — здивувався він. — Ти щось знаєш про це?

Вона струснула попіл з своєї сигарети.

— Випадково я підслухала уривки розмови, яку бос мав з однією довіреною особою. Він забув вимкнути свій мікрофон.

— Яке це має відношення до мене? — нетерпляче спитав Нево.

— Безпосереднє, — промовила вона досить переконано. — За кожним твоїм кроком стежитимуть. Бос, як видно, страшенно розлютився на тебе. Ти, певно, дуже роздратував його.

Нево вимушено засміявся:

— А хоч би й так! Я вмію оборонятися.

Взявши келих, вона замислено дивилася крізь прозоре жовте вино.

— Я б на твоєму місці не говорила так упевнено!

— А, що там! Старий у моїх руках. Зрештою, тепер він залежить від мене, а не я від нього.

— Ой, помиляєшся, до