Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

формування. У цій ситуації есери зняли всі застереження щодо Винниченкової кандидатури і заявили, що їхня фракція «перешкод чинити не буде». Доручення Винниченку «скласти Генеральний секретаріат» ухвалили меншістю голосів («за» – сімнадцятеро, десятеро «утрималися», доля решти десяти голосів залишилася, мабуть, назавжди таємницею), засідання перенесли на 23 годину того ж дня. У відведений термін не вклалися, але опівночі новий голова ГС склад поспіхом зліпленого уряду все ж таки оголосив, що і було «прийнято до відома всіма голосами (точна їх кількість завбачливо в протоколі не вказана. – Д.Я.) проти 1, утрималося 4». О першій ночі 19 серпня засідання закрили.[179]

Дещо про механізм ухвалення рішень у Генсекретаріаті

Для особливо допитливих зазначимо: усі голосування в Генеральному секретаріаті якщо значення й мали, то вельми відносне. Річ у тім (це доведено у дослідженні І. Лебедєвої), що ГС «пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо)»[180]. Незгодні з таким висновком можуть узяти до відома інший: «під час затвердження Генерального секретаріату він не мав заздалегідь виробленого і затвердженого плану роботи. Не чітко були окреслені і функції його секретарів». Ще б пак – «концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»[181]. Інша особливість його формування та функціонування в найближчому майбутньому – те, що при формуванні ГС фракції Малої ради «здебільшого додержувались положень Інструкції Тимчасового уряду, а не Статуту». Крім того, всі його склади – аж до жовтневого перевороту (та й після нього) – намагалися самочинно розширити сферу компетенції та повноважень через підготовку кожним генеральним секретарем «Інструкції» для свого секретаріату. Та й сама Рада «досить часто відступала від «Інструкції» щодо визначення компетенції окремих секретарств та ГС у цілому. У більшості випадків це робилось неформально, а інколи (підкреслення наше. – Д. Я.) й приймались офіційні рішення».[182]

«Міжнаціональний» чи «міжнародний» секретар?

Через день, 21 серпня, Мала рада зробила чергові кроки в напрямку створення незалежної держави de facto. Крок перший: під час затвердження персонального складу Генсекретаріату посаду О. Шульгина, яка перед тим називалася «генеральний секретар з міжнаціональних справ», перекваліфікували в «генеральний секретар з міжнародних справ», а в поданні до Тимчасового уряду з проханням про затвердження Генсекретаріату слово «міжнародних» замінили на «міжнаціональних». Крок другий: ухвалили (якою кількістю голосів – знову невідомо) створити

1) «юридичну комісію з представників усіх фракцій», яка мала «означити компетенцію Українських Установчих зборів», та

2) виборчу комісію, яка мала виробити «таку ординацію (тобто законопроект про вибори. – Д. Я.), щоб як можна простіше перевести вибори».[183]

Мала рада оголошує себе законним урядом України

Авантюра зі створення явочним порядком незалежної держави, для виникнення якої не існувало жодних передумов, окрім суб’єктивних бажань деяких осіб, набирала обертів. За тиждень, 28 серпня, в день заколоту генерала Л. Корнілова, Мала рада ухвалила й розповсюдила «відозву до всієї людности України», в якій чорним по білому назвала себе її законним урядом: «Українська Центральна Рада оповіщає всіх громадян сіл і городів України, що законний уряд в Росії тільки Тимчасовий російський уряд, а на Україні – Українська Центральна Рада та її Генеральний секретаріат». Наступного дня у телеграмі Генсекретаріату до губерніальних та повітових комісарів Тимчасового уряду (підкреслення наше. – Д. Я.) прямо говориться про те, що саме він, ГС, є «вищий орган правительственной власті на Україні» «згідно з постановою Центральної Ради» (яка, до слова, УЦР ніколи не ухвалювалася просто тому, що пленуму Ради не було. – Д. Я.), який лише «працює в тісному контакті з Тимчасовим правительством».[184]

Користуючись нагодою, наступного дня видали ще одну відозву, яка запевняла: «всі замахи на здобутий революцією лад, звідки б вони не йшли, було подавлено всіма засобами військової та горожанської влади». Під документом знаходимо підписи колективних представницьких органів – самого Генсекретаріату, виконкомів рад солдатських та робітничих депутатів, Київського центрального бюро профспілок, невідомих представників українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, більшовиків, а також персональні підписи командувача Київського військового округу, його комісара, київського міського голови, комісара Тимчасового уряду м. Києва та начальника міської міліції[185]. Наступного дня, 30 серпня, В. Винниченко на засіданні Малої ради без жодного докору сумління заявив своїм колегам, що з людьми, з якими він лише вчора поставив підписи під спільним документом, а саме з керівництвом Київського військового округу, «контакту <…> нема», «вони ярі вороги українського руху», «вони прикриваються симпатіями до українців, але кожний їх рух і слово просякнені ворожнечею до українського руху». Саме тому Мала рада ухвалила спеціальну резолюцію з вимогою усунути зазначених осіб із займаних посад та затвердження «офіціального представника Генерального секретаріату Української Центральної Ради»[186] (а не Тимчасового уряду! – Д. Я.).

Це одинокі приклади звитяжної «державотворчої» діяльності українських націонал-соціалістичних інституцій. Інших, позитивних за своєю суттю, марно шукати: їх не було і бути не могло.

Вересень

Шизофренія Генерального секретаріату

Наявність хвороби визнав сам В. Винниченко. На засіданні Малої ради 5 вересня він просто з воза запевнив присутніх добродіїв: «про план і програму (Генерального секретаріату. —Д. Я.) сьогодні важко говорити». Причина, мовляв, – те, що «декотрих секретарів ще нема, коли вони зберуться, тоді можна буде говорити і про програму»[187]. Питання про те, коли, власне, зберуться оті секретарі, звичайно, навіть не виникло.

Констатація

Правовий абсурд тут доведено до абсолюту – очевидно, що легітимність влади Генерального секретаріату була похідною виключно з легітимності Тимчасового уряду, а не з НЕ-легітимності УЦР, яка за визначенням законною владою в «Україні» не була і бути не могла, позаяк була лише однією з багатьох громадських організацій, покликаних до життя зреченням від престолу Миколи II.

Немає потреби спеціально наголошувати на тому, що жоден законний та правовий документ не передбачав участі представників громадських організацій у вирішенні військових питань, тим більше питань, пов’язаних з участю держави у війні, а саме такою організацією продовжувала залишатися УЦР.

Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що світова практика не знала участі представників громадських організацій в обговоренні та ухваленні рішень з питань ведення військових дій.

Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що честь піонерського відкриття такої практики у світовому масштабі належить українським націонал-соціалістам.

Генеральний секретаріат та Мала рада: більшовизація чи фашизація?

Тимчасом у Петрограді відбувалися події, яким судилося стати заключним акордом у спробах