Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2"

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася — нема нічого…

На сина глянула, взяла

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

[13 липня 1858,

С.-Петербург]

«Я не нездужаю, нівроку…»

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство [145] прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

1858, 22 ноября,

[С.-Петербург]

ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ

Мій боже милий, як то мало

Святих людей на світі стало.

Один на другого кують

Кайдани в серці. А словами,

Медоточивими устами

Цілуються і часу ждуть,

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар понесуть?

А ти, о господи єдиний,

Скуєш лукавії уста,

Язик отой велеречивий,

Мовлявший: «Ми не суєта!

І возвеличимо на диво

І розум наш, і наш язик…

Та й де той пан, що нам закаже

І думать так, і говорить?»

«Воскресну я! — той пан вам скаже.—

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово. І пониче,

Неначе стоптана трава,

І думка ваша, і слова».

Неначе срібло куте, бите

І семикрати перелите

Огнем в горнилі,— словеса

Твої, о господи, такії.

Розкинь же їх, твої святиє,

По всій землі. І чудесам

Твоїм увірують на світі

Твої малі убогі діти!

[1859, 15 февраля,

[С.-Петербург]

МАРКУ ВОВЧКУ

На память 24 января 1859

Недавно я поза Уралом

Блукав і господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите.

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную… О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

1859, февраля 17,

СПб.

ІСАІЯ[146]. ГЛАВА 35

ПОДРАЖАНІЄ

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином [147] процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Іорданові святиє

Луги зелені, береги!

І честь Кармілова, і слава

Ліванова [148], а не лукава

Тебе укриє дорогим,

Золототканим, хитрошитим,

Добром та волею підбитим,

Святим омофором [149] своїм.

І люде темнії, незрячі,

Дива господнії побачать.

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива,—

Се бог судить, визволяє

Довготерпеливих

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!

Тойді, як, господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озёра,

І не верствовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без гвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

25 марта 1859,

[С.-Петербург]

N. N.[150]

Така, як ти, колись лілея

На Іордані процвіла

І воплотила, пронесла

Святеє слово над землею.

Якби-то й ти, дністровий цвіте…

Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть.

В Сибір в кайданах поведуть,

і ти, мій цвіте неукритий…

Не вимовлю…

Веселий рай

Пошли їй, господи, подай!

Подай їй долю на сім світі

І більш нічого не давай.

Та не бери її весною

В свій рай небесний, не бери,

А дай твоєю красотою

Надивуватись на землі.

19 апреля 1859,

[С.-Петербург]

НЕВОЛЬНИК

ПОЕМА

Посвященіе

Думи мої молодії

Понурії діти,

І ви мене покинули!..

Пустку натопити

Нема кому… Остався я,

Та не сиротою,

А з тобою, молодою,

Раю мій, покою,

Моя зоре досвітняя,

Єдиная думо

Пречистая!.. Ти витаєш…

Як у того Нуми

Тая німфа Егерія[151] —

Так ти, моя зоре,

Просіяєш надо мною,

Ніби заговориш,

Усміхнешся… Дивлюся я —

Нічого не бачу…

Прокинуся… серце плаче —

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько!..

Минає

Неясний день мій; вже смеркає;

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний… Мовчки скосить,

А там — і слід мій занесе

Холодний вітер… Все минає!..

Згадаєш, може, молодая,

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: «Я любила

Його на сім світі

Й на тім світі любитиму…»

О мій тихий світе,

Моя зоре вечірняя!

Я буду витати

Коло тебе і за тебе

Господа благати!

_____________

Той блукає за морями,

Світ перехожає,

Долі-доленьки шукає —

Немає, немає…

Мов умерла; а той рветься

З усієї сили

За долею… от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в іншого сіромахи

Ні хати, ні поля,

Тільки торба, а з торбини

Виглядає доля,

Мов дитинка; а він її

Лає, проклинає

І за чвертку закладає —

Ні, не покидає!

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там — снопи, а там — скирти,

А там — у палатах

Сидить собі сіромаха,

Мов у своїй хаті.

Такая-то доля тая,

Хоч і не шукайте:

Кого схоче — сама найде,

У колисці найде.

Ще на Україні веселі

І вольнії пишались села

Тойді, як праведно жили

Старий козак і діток двоє…

Ще за Гетьманщини старої

Давно се діялось колись.

Так, коло полудня, в неділю,

Та на зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів, з бандурою в руках,

Старий козак.

«І так і сяк!

(Старий міркує, розмовляє).

І треба б, — каже, — й трохи шкода.

А треба буде; два-три года

Нехай по світу погуляє

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись… Ярино!

А де Степан?» — «А он під тином

Неначе вкопаний стоїть».

«А я й