Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хто там? — запитала Гута, визираючи з кухні. — Господи, Дік! Де ви пропадали? Ви знаєте, Редрік повернувся!
Вона поспішила до нього, на ходу витираючи руки рушником, перекинутим через плече, — така ж гарна, енергійна, сильна, тільки от підтягло її якось: обличчя змарніло, і очі були якісь... гарячкові, чи що?
Він поцілував її у щоку, віддав їй плащ і капелюх і сказав:
— Чули, чули... Усе часу ніяк не міг знайти — забігти. Вдома він?
— Вдома, — сказала Гута. — У нього там один... Скоро піде, напевно, вони давно вже сидять. Проходьте, Діку...
Він ступив кілька кроків по коридору і зупинився у дверях вітальні. Старий сидів за столом. Сам. Нерухомий і трохи перехняблений. Рожеве світло від абажура падало на широке темне обличчя, наче вирізане зі старого дерева, запалий безгубий рот, завмерлі, без блиску, очі. І відразу Нунан відчув запах. Він знав, що це гра уяви, запах бував тільки у перші дні, а потім зникав геть-чисто, але Річард Нунан відчував його немовби пам’яттю — млосний, важкий запах розритої землі.
— Або ходімо на кухню, — поспіхом сказала Гута. — Я там вечерю готую, заразом і побалакаємо.
— Так, звичайно, — сказав Нунан бадьоро. — Стільки не бачилися!.. Ви ще не забули, що саме я люблю випити перед вечерею?
Вони пройшли на кухню, Гута відразу ж відчинила холодильник, а Нунан усівся за стіл і огледівся. Як завжди, тут усе було чисто, все блищало, над каструльками здіймалась пара. Плита була нова, напівавтомат, значить, гроші в домі велися.
— Ну як він? — запитав Нунан.
— Та все такий самий, — відповіла Гута. — Схуд у тюрмі, але тепер уже від’ївся.
— Рудий?
— Ще би!
— Злий?
— Аякже! Це в нього вже до самої смерті.
Гута поставила перед ним склянку «кривавої Мері» — прозорий шар російської горілки ніби висів над шаром томатного соку.
— Не багато? — запитала вона.
— Якраз. — Нунан набрав у груди повітря і, замружившись, влив у себе суміш. Це було добре. Він пригадав, що, по суті справи, за весь день уперше випив щось істотне. — Оце інша річ, — сказав він. — Тепер можна жити.
— У вас усе добре? — запитала Гута. — Чого ви так довго не заходили?
— Кляті справи, — сказав Нунан. — Кожного тижня збирався зайти чи бодай подзвонити, але спочатку довелося їхати у Рексополіс, потім скандал один почався, потім мені кажуть: «Редрік повернувся», — добре, думаю, навіщо їм заважати... Словом, закрутився я, Гуто. Я інколи себе питаю: якого чорта ми так крутимося? Щоби заробити гроші? Але на дідька нам гроші, якщо ми тільки те й робимо, що крутимося?..
Гута дзенькнула кришками каструльок, узяла з полички пачку сигарет і сіла за стіл навпроти Нунана. Очі її були опущені. Нунан поспіхом вихопив запальничку і дав їй прикурити, і знову, вдруге в житті, помітив, що в неї тремтять пальці, як тоді, коли Редріка щойно засудили і Нунан прийшов до неї, щоби дати їй грошей, — попервах вона зовсім пропадала без грошей, і жодна тварюка в будинку не давала їй у борг. Потім гроші в домі з’явилися, і, судячи з усього, чималі, і Нунан здогадувався — звідки, але він продовжував приходити, приносив Мавпочці ласощі й іграшки, цілими вечорами пив з Гутою каву і планував разом з нею майбутнє щасливе Редрікове життя, а потім, наслухавшись її розповідей, ішов до сусідів і намагався якось приструнчити їх, пояснював, умовляв, нарешті, коли йому вривався терпець, погрожував: «Рудий же коли повернеться, він вам усі кістки переламає...» — нічого не допомагало.
— А як поживає ваша дівчина? — запитала Гута.
— Котра?
— Ну, з якою ви заходили тоді... Білява така...
— Яка ж це моя дівчина? Це моя стенографістка. Вийшла заміж і звільнилася.
— Одружитися вам треба, Діку, — сказала Гута. — Хочете, наречену знайду?
Нунан хотів було відповісти, як завжди: «Мавпочка от підросте...», але вчасно спохопився. Зараз би це вже не прозвучало.
— Стенографістка мені потрібна, а не дружина, — пробурчав він. — Кидайте ви свого рудого диявола та йдіть до мене стенографісткою. Ви ж були чудовою стенографісткою. Старий Гарріс вас досі згадує.
— Ще би, — сказала вона. — Всю руку тоді об нього відбила.
— О, навіть так? — Нунан удав, що здивований. — Оце так Гарріс!
— Господи! — сказала Гута. — Та він мені проходу не давав! Я тільки одного боялася, аби Ред не дізнався.
Безшумно зайшла Мавпочка — з’явилася у дверях, подивилася на каструлі, на Річарда, потім підійшла до матері і притулилася до неї, відвернувши обличчя.
— Ну що, Мавпочко, — сказав бадьоро Річард Нунан. — Шоколадку хочеш?
Він поліз до жилетної кишені, витяг шоколадний автомобільчик у прозорому пакетику і простягнув дівчинці. Вона не ворухнулася. Гута взяла в нього шоколадку і поклала на стіл. У неї раптом побіліли губи.
— Отак-то, Гуто, — бадьоро сказав Нунан. — А я, знаєте, переїжджати зібрався. Набридло мені в готелі. По-перше, від Інституту все-таки далеко...
— Вона вже майже нічого не розуміє, — тихо сказала Гута, і він урвав себе, взяв в обидві руки склянку і почав безглуздо крутити нею в пальцях. — Ви от не питаєте, як ми живемо, — продовжувала вона, — і правильно робите. Тільки ж ви наш старий друг, Діку, нам від вас приховувати нема чого. Та й не приховаєш!
— У лікаря були? — запитав Нунан, не підводячи очей.
— Так. Вони нічого не можуть зробити. А один сказав...
Вона замовкла. Він теж мовчав. Не було тут про що говорити і не хотілося про це думати, але його раптом вдарила моторошна думка: це вторгнення. Не пікнік на узбіччі, не заклик до контакту — вторгнення. Вони не можуть змінити нас, але вони проникають у тіла наших дітей і змінюють їх за своїм образом і подобою. Його пробрав холод, але він відразу пригадав, що вже читав про щось подібне, якийсь покетбук[19] у яскравій глянсовій обкладинці, і від цього спогаду йому полегшало. Вигадати можна все, що завгодно. Насправді ніколи не буває так, як вигадують.
— А один сказав, що вона вже не людина, — промовила Гута.
— Маячня, — глухо сказав Нунан. — Зверніться до справжнього фахівця. Зверніться до Джеймса Каттерфілда. Хочете, я з ним поговорю? Влаштую вам прийом...
— Це до М’ясника? — Вона нервово засміялася. — Не треба, Діку, спасибі. Це він і сказав. Мабуть, доля.
Коли Нунан знову зважився підняти очі, Мавпочки вже не було, а Гута сиділа нерухомо, рот у неї був привідкритий, очі порожні, і на сигареті в її пальцях наріс довгий кривий стовпчик сірого попелу. Тоді він штовхнув до неї по столу склянку і промовив:
— Зробіть мені ще одну порцію... І
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пікнік на узбіччі», після закриття браузера.