Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Сподіваюсь, що ви вже були там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то справа тут лиш у якості.

Я знаю, що вона вже давно там була. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, комівояжер Гольмана й Клоца. Ми його недавно спробували переманити до себе. Оскар ще вагається, але ми запропонували йому більший процент, ніж у Гольмана й Клоца, і він, аби показати нам свою приязнь, весь цей час, що ми дали йому на роздум, шпигує для нас у своїх хазяїв.

— Покажіть свої малюнки! — наказує фрау Нібур тоном герцогині.

У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам'ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглем і кольоровою крейдою на відповідному тлі.

— Лев, — каже фрау Нібур. — Він був, як лев! Однак не як конаючий, а як Лев, готовий до стрибка. На склепі мусить стояти лев, готовий до стрибка.

— А може, готовий до стрибка кінь? — питаю я. — Наш скульптор виграв за нього кілька років тому перехідний приз «Берлін-Тепліц».

Фрау Нібур хитає головою.

— Орел, — каже вона задумливо.

— Справжній склеп має бути схожий на каплицю, — пояснюю я. — Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квіти й кипариси, доріжки, посипані жорствою, посудина з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа — гранітні стовпчики, перевиті бронзовим ланцюгом, важкі залізні двері з монограмою, родовим гербом або знаком пекарського цеху…

Фрау Нібур слухає мої слова, як ноктюрн Шопена у виконанні Моріца Розенталя.

— Що ж, цілком пристойна річ, — каже нарешті вона. — А може, у вас є щось оригінальніше?

Я сердито дивлюсь на неї. Вона відповідає холодним поглядом — типовий зразок грошовитого покупця.

— Є й зовсім оригінальні речі,— єхидно, з ласкою в голосі відповідаю я. — Наприклад, такі, як на Кампо Санто в Генуї. Наш скульптор працював там кілька років. Одна з його кращих робіт — постать жінки, що плаче, схилившись над труною, а на задньому плані зображено воскреслого покійника, якого ангел веде до неба. Ангел оглядається й вільною рукою благословляє засмучену вдову. Все зроблено з цілого каррарського мармуру, ангел або з розправленими або із згорнутими крильми…

— Дуже гарно. А що у вас ще є?

— Часто на пам’ятниках відображають також професію померлого. Можна, наприклад, витесати пекаря, що місить хліб. Позад нього стоїть смерть і торкає його за плече. Смерть може бути або з косою або без коси, в савані або гола, тобто у вигляді кістяка. Для скульптора це дуже важка робота, особливо ребра, які доводиться витісувати з окремих кусків каменю надзвичайно обережно, щоб вони не поламалися.

Фрау Нібур мовчить, ніби чекає ще чогось.

— Звичайно, можна зобразити ще й родину, яка молиться збоку, або, злякана, намагається прогнати смерть. Однак така річ обійдеться більйони і буде готова тільки через рік або й два. Тому доведеться дати великий завдаток, а потім виплачувати частинами.

Мене раптом проймає страх від думки, що фрау Нібур пристане на котрусь із моїх пропозицій. Курт Бах може виліпити щонайбільше кривобокого ангела, далі його мистецтво не сягає. Зрештою, в разі потреби можна буде замовити десь-інде скульптурну роботу.

— І це все? — невблаганно питає фрау Нібур.

Я міркую, чи не розповісти цій невідступній відьмі про пам’ятник у вигляді саркофага, віко якого трохи зсунуте і звідти виглядає рука скелета, але, врешті, вирішую не робити цього. Наше становище надто неоднакове: вона клієнт, а я продавець, вона має право чіплятися до мене, а я до неї — ні, бо, може, вона все-таки щось купить.

— Поки що все.

Фрау Нібур якусь мить мовчить, потім заявляє:

— Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутись до Гольмана й Клоца.

Вона закидає траурну вуаль на чорний капелюшок і впивається в мене своїми маленькими очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Однак я натомість холодно відповідаю:

— Ми будемо тільки раді. Це наш принцип — залучати до роботи конкурентів, щоб показати, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб тільки не трапилось, як недавно в нашого конкурента, ім’я котрого я не хочу називати, — в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.

Фрау Нібур знов опускає вуаль, як театральну завісу.

— Ну, я вже пильнуватиму, щоб такого не сталося!

Що вона пильнуватиме, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п'є її великими ковтками. Фрау Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то зможе мучити всіх торговців надмогильними пам’ятниками, а після того, як щось замовить, — тільки одного. Вона в своїй скорботі, як парубок до одруження, — може ходити по всіх фірмах; потім же їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.

З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає коробку апетитних нільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.

— Що ви думаєте про життя? — питаю я.

Він зупиняється.

— А я про життя вранці думаю не те, що ввечері, взимку — не те, що влітку, перед обідом — не те, що після нього, і замолоду, мабуть, не те, що на старість.

— Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!

— Коли ви все це знаєте, то навіщо питати?

— Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим як сплю з жінкою, не те, що після того.

— Після того, як переспиш з жінкою, — повторює Вільке. — Тоді й справді на все дивишся по-іншому! Я зовсім забув про це!

Я вклоняюсь йому, як абатові:

— Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли свою плоть! Не кожному це вдається!

— Дурниці! Я не імпотентний! Однак жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хотять заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть, якщо виставиш берлінські млинчики й портвейн.

— Де? — питаю я. — На недокінченій труні? На поліровану ви напевно не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.

— На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й крім того це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть покійника. А до того це просто дерев’яний