Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

— Тільки посмій, вилупку! — крикнула Урсула.

І не встиг Аркадіо спам'ятатися, як вона оперезала його важкою нагайкою з бичачих жил. «Посмій-но, вбивце! — горлала вона. — І мене теж убий, шльондрин ти виплодку! Тоді принаймні мені не доведеться плакати з сорому, що я виростила таку потвору». Вона безжально шмагала Аркадіо нагайкою й переслідувала його доти, доки він забився в найдальший закуток двору, скрутившись, мов слимак. Дон Аполінар Москоте, прив'язаний до стовпа, де перед тим висіло здірявлене кулями опудало, був непритомний. Хлопці з загону розбіглися хто куди, побоюючись, коли б, бува, Урсула не кинулася зганяти рештки своєї злості на них. Але вона навіть не глянула в їхній бік. Кинувши відбатоженого, в роздертім мундирі, Аркадіо, що аж рикав з болю й люті, вона розв'язала дона Аполінара Москоте, щоб відвести додому. І перш ніж залишити казарму, випустила на волю всіх колодників.

Відтоді правити містом стала Урсула. Вона відновила недільну месу, скасувала червоні нарукавні пов'язки й оголосила недійсними суворі декрети Аркадіо. Та погіри виявлену мужність, Урсула потай оплакувала свою лиху долю. Почувалася такою самотньою, що стала шукати порятунку в марному товаристві забутого під каштаном чоловіка. «Бач, до чого ми дожилися, — говорила вона йому під шум червневого дощу, що загрожував прорвати накриття з пальмового листя. — Наш дім збезлюднів, сини розбрелися по світу, й ми знов самі, як і на початку». Але Хосе Аркадіо Буендіа, що поринув у прірву безуму, залишався глухий до її скарг. Щойно збожеволівши, він ще владним тоном, каліченою латиною повідомляв своїх про свої нагальні щоденні потреби. А в короткі хвилини прояснення скаржився Амаранті, яка носила йому їсти, на свої найдокучливіші немочі й слухняно дозволяв їй ставити собі банки й гірчичники. Але на той час, коли Урсула почала приходити до нього зі своїми скаргами, він уже втратив будь-який зв'язок з дійсністю. Сидів на своїй лавці, а Урсула мила його частинами й розповідала про родинні справи. «Ауреліано уже понад чотири місяці як пішов на війну, і ми про нього нічого не знаємо, — говорила вона, розтираючи йому спину намиленою ганчіркою. — Хосе Аркадіо повернувся, він вищий від тебе і геть увесь повишиваний хрестиком, та від нього нашому дому сама тільки ганьба». Та їй здалося, ніби погані новини смутять чоловіка. Тоді вона почала обдурювати його. «Не вір тому, що я тобі намовила, — говорила вона, посипаючи попелом його екскременти й відтак підбираючи їх лопатою. — Господь зволив, щоб Хосе Аркадіо й Ребека побралися, і тепер вони дуже щасливі». Вона навчилася брехати так правдоподібно, що зрештою сама почала знаходити розраду в своїх вигадках. «Аркадіо вже став поважним і дуже сміливим чоловіком, — провадила вона далі. — Він такий молодецький у своєму мундирі, з шаблею при боці». Насправді воно було однаково, що розмовляти з мерцем, адже Хосе Аркадіо Буендіа був уже недосяжний для будь-яких веселих і сумних клопотів. Але Урсула й далі вперто бесідувала з чоловіком. Він зробився такий сумирний, такий байдужий до всього, що вона вирішила відв'язати його. Але він і не зворухнувся зі своєї лавки. І далі сидів під сонцем і дощем, неначе мотузки не мали ніякого значення, бо сила, могутніша за будь-які видимі для зору пута, ніби в'язала його зі стовбуром каштана. В серпні, коли зима, здавалось, заповзялася тривати довіку, Урсула змогла нарешті повідомити чоловікові новину, яку вважала правдивою.

— Щастя просто ходить за нами назирці, — сказала вона. — Амаранта й отой італієць, що налагоджував піанолу, незабаром поберуться.

І справді, дружні взаємини між Амарантою й П'єтро Креспі зміцніли, чому неабияк сприяла своєю довірою сама Урсула, котра тепер уже не визнавала за потрібне бути присутньою при візитах італійця. Усе це женихання було ніби оповите присмерком. П'єтро Креспі приходив, коли вечоріло, з Гарденією в петельці й перекладав Амаранті сонети Петрарки. Вони сиділи в ґалереї, наповненій густим ароматом троянд і материнки доти, доки москіти не змушували їх шукати порятунку у вітальні; він читав, вона плела мереживо на коклюшках, і обоє були зовсім байдужі до несподіванок і злигоднів війни. Амарантина чулість, її стримана, але обволікаюча ніжність ніби павутина обплутували нареченого, і щоразу, підводячись о восьмій годині, щоб іти, він був змушений буквально зривати з себе ці невидимі волокна своїми блідими, без жодного персня, пальцями. Удвох з Амарантою вони зібрали чудовий альбом листівок, одержаних з Італії. На кожній такій листівці була зображена закохана пара в тихій містинці серед паркової зелені і віньєтка — пронизане стрілою серце або позолочена стрічка, що її кінці тримають у дзьобах два голубки. «Я знаю цей парк у Флоренції, — говорив П'єтро Креспі, перебираючи листівки. — Тільки-но випростаєш руку, як уже злітаються пташки поклювати крихт». Коли часом траплялася листівка з яким-небудь акварельним зображенням Венеції, туга за батьківщиною перетворювала в його пам'яті запах мулу та гнилих морських черепашок, що поширювався від каналів, на ніжний квітковий аромат. Амаранта зітхала, сміялася й мріяла про цю другу батьківщину, батьківщину вродливих чоловіків і жінок, що розмовляють аж ніби дитячою мовою про старовинні міста, від колишньої величі яких зосталися тільки коти на смітниках. Аж ось нарешті П'єтро Креспі зустрів своє кохання — по тому, як переплив океан, по тому, як сплутав його з пристрастю, гіалко обіймаючись із Ребекою. А щастя принесло з собою процвітання. Магазин П'єтро Креспі займав уже трохи не цілий квартал і зробився справдешньою оранжереєю фантазії. Чого тільки тут не було: і точна копія флорентійської дзвіниці, що вказувала час боєм курантів; і музичні шкатулки з Сорренто; і китайські пудрениці, які, коли відкрити кришку, грають мелодію з п'яти нот; і всі музичні інструменти, які тільки можна собі уявити; і всі заводні пристрої, які тільки можна придумати. Магазином відав Бруно Креспі — молодший брат, якому бракувало таланту викладати в музичній школі. Завдяки йому вулиця Турків з її сліпучою виставкою найрізноманітніших дрібничок перетворилася на заводь мелодій, де люди забували і про сваволю Аркадіо, і про далекий кошмар війни. Коли за Урсулиним наказом було відновлено недільну месу, П'єтро Креспі подарував храмові німецьку фісгармонію, зорганізував дитячий хор і розучив з ним грегоріанський репертуар —