Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

Уже давно смеркло. Зблизилися, злилися стовбури велетенських трав. Уже давно дочимчикував до свого житла павук і, пройшовши під павутинним навісом та банею, в які вплів грудочки землі й листячко, пробрався з павучатами у вертикальне лігво — заснув.

А я все ще дивився в чорні хащі лісу трав і бачив перед собою павука з павучатами на спині. І раптом несподівана думка. Бродячий павук, або павук-вовк, — ось кого я примушу нести мій мішок із щоденником! Підкорю собі материнський інстинкт.

Зараз павук носив на собі павучат. Але ж павуки носять і кокони з яйцями, з яких вилуплюються павучата. Замість яєць я покладу в кокон щоденник. Він важкий, мій щоденник! Ну то й що ж? Я читав колись, що замість яєць в кокон клали важкі шротинки і павуки їх носили — носили рівно стільки днів, скільки треба, щоб з яєць вийшли павучки.

Та чи зможу я повести павука за собою? Складне й небезпечне завдання чекає на мене попереду — спіймати, приборкати павука, примусити нести вантаж. Важко, але можливо.

Мене пойняла радість від думки про те, що скоро я вирушу в дорогу. Я прийду туди, де люди зможуть узяти в руки мій щоденник відкриттів.

Аркуш 5

Я почав придивлятися до звичок павуків. Грізні павуки із страшними гачками, наповненими отрутою; павуки, які притискаються до жертви, щоб влити в неї вбивчу отруту, — які страшні були ці павуки в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав! Який страх посідав мене, коли в темряві печер, повз які я проходив, засвічувалися вогники-павучі очі, що фосфоресціювали й мінилися від люті! Я тікав, ховався за дерева.

Пам’ятаю, в один з перших днів я побачив, як з печери вилізло волохате чудовисько з рожевими ногами. Вісім ніг, І на кожній немов тушшю намальовано чорні кола; мабуть, через це рожеві ноги видавалися ще рожевішими. Було страшно, коли чудовисько, угледівши жука, підплигнуло і, показавши своє чорне черево, грізно піднесло передні лапи. Схопило жука. Встромило в нього гачки, потягло в печеру. Як я тоді злякався! Озирався — куди тікати. Мені ввижалося, що з усіх печер на мене дивляться люті вогники, чатують на мене. Це було давно — в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав.

А тепер я шукаю павуків, намагаюсь ближче познайомитися з ними, дізнатись, як вони живуть; кого бояться.

Вистеживши погрібного павука і дочекавшися, коли він залишить своє лігво, я відразу ж починав досліджувати, як побудовано цю оселю! Передо мною були бастіони, бійниці, кам’яні загороди — робота справжнього інженерного майстра. Але для спорудження цієї фортеці погрібний павук не відірвав жодної травинки від землі — він зчепив і сплутав та переплів їх павутинням. Павутинням також зв’язав соломинки і стягнув різні кілки. Причаївшись за стінами своєї фортеці, вій довідується про появу ворога з легкого тремтіння павутиння. Стіни лігва обвито шовковими шпалерами — павутинням. Якщо скотиться камінець, він затримається в павутинні і не вдарить павучих діточок. Від павутиння павук також відштовхується, як від трампліна, і кидається на ворога.

Іншим разом, надвечір, коли я повертався додому, повз мене пройшла величезна тварина: чорне з коричневими смугами оксамитове черево і темні кола на ногах. Це був тарантул. Спочатку мені здалося, що на спині в нього горби. Але потім придивився уважніше й побачив: у тарантула, зовсім як у того павука, що видався мені в сутінках рухомим столом, сидять на спині маленькі тарантули.

Вечір був спокійний і лагідний. Тарантул виніс дітей на прогулянку. Покатав їх на своїй спині і тепер повертався з ними додому. Тарантул зник у щілині між двома каменями. Звідти, з темряви щілини, скоро заблищало чотири ока. Інших чотирьох — тих, що менші, — не було видно. Потім тарантул зайнявся своїм туалетом: чистив передніми ніжками щупальця і щелепи.

Щодня я спостерігав цього тарантула, стежив і за іншими павуками. Минуло не дуже багато часу, а я вже знав, як іде життя в багатьох павучих оселях. Я з’являвся то біля одного, то біля іншого лігва, обережно придивлявся до інстинктів, звичаїв, звичок павуків і думав про те, як примусити величезного отруйного павука слухатися й боятися мене, примусити його нести мій багаж, як носить він яйця в коконі або своїх дитинчат.

От якби побачити, кого боїться павук! Тоді я знав би, як примусити його нести мій багаж.

Час минав, і я дочекався.

Аркуш 6

Це сталося яскравого, теплого ранку. Біля лігва одного з тарантулів, за яким я стежив, з’явилась оса. Ясно-жовте вбрання, трохи підведені тремтливі янтарні крила. Гордовита постава, швидкі, рішучі рухи. Оса-калікург!

Оса метнулась і раптом з’явилася перед павуком, що сидів біля щілини.

Щомиті рискуючи накласти головою, я підбіг ближче до лігва. Двобій калікурга і тарантула! Тарантул підвівся майже вертикально. Маленькі тарантули, мабуть, залишилися там, у щілині-лігві. Оса то випускала з черевця, то вбирала назад свій стилет — жало. Тарантул спирався на чотири задні ноги, оксамит чорного черева вилискував, чотири передні ноги були витягнуті, отруйні гачки широко розкриті і на їхніх кінцях висіли крапельки смертельної отрути. Оса-калікург виклику ‘не прийняла. Вона лише стривожила тарантула. Павук, мабуть, стомився стояти вертикально — він опустив усі ноги на землю.

Калікург кружляв, метушився.

Тарантул розімкнув отруйні гачки. От-от він перший кинеться на калікурга.

Калікург то відступав, то наскакував. Тарантулові це, очевидно, набридло — він просунувся трохи вперед. Оса відскочила. Так вона виманила тарантула з щілини-лігва і миттю загородила йому вхід до щілини. Тарантул раптом стрибнув, щоб уп’ястися в осу своїми отруйними гачками. Та вона вправно ухилилась і зразу ж увігнала свій стилет в тарантула. Страшні гачки павука з намистинками отрути безпорадно повисли. Залишилися не зімкнутими. Були паралізовані. Але павук ще був живий. Певно, оса вдарила його просто у нервовий центр, що рухав отруйними гачками тарантула.

Оса танцювала, тримаючи жало витягнутим. Вона кружляла навколо тарантула — вибирала нове місце, щоб завдати удару. Знову стилет оси встромився, цього разу в нервовий вузол, який керує рухами ніг тарантула. Він здригнувся, його кінцівки вже не рухалися. Він був остаточно паралізований.

Оса не відходила від своєї здобичі, вона схилилася над жертвою. Торкала павука, перевіряла кінчиками своїх щелеп, чи справді удари стилета влучні, чи справді нешкідливі отруйні гачки тарантула, чи не зімкнуться вони.

Нарешті оса потягла свою здобич. Я пішов слідом. Оса-калікург залишила паралізованого павука і почала бігати коло скелі, щось шукаючи, потім повернулася до тарантула. Вона