Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

щоб бути напоготові до раптового нападу пацюка, дівчина схопила довгу паличку, на якій Богдан відраховував метри й сантиметри, коли вимірював відстань експозиції. Цією паличкою Люка обережно підняла гачок, на якому висіла телефонна трубка… і опустила його. Знову підняла і знову опустила, в той же час стежачи за пацюком, що явно готувався до наступного стрибка.

Отак… піднімати й опускати гачок… На станції збагнуть, що тут щось трапилось… Подавати сигнал за сигналом…

Та ось пацюк знову присів, люто дивлячись на дівчину. І знову повторилося те саме. Блискавичний стрибок, швидкий рух рефлектора, дикий писк обпаленої тварини, що, так само сіпаючись, упала на підлогу. Люка ледве трималася на ногах. Але майже механічно, як машина, вона піднімала й опускала гачок телефонного апарата.

Перший пацюк уже лежав на підлозі, безпорадно дриґаючи лапами. Але й кіт сидів, зализуючи рани й поглядаючи на другого пацюка. Той, засліплений люттю, не звертав на нього уваги. Втім, і кіт уже не міг напасти на свого ворога.

— Невже на станції не помітять моїх сигналів?.. — думала Люка. — Боже, я ж не можу нічого більше зробити!

Пацюк знову готувався стрибнути. Потвора ніяк не могла здогадатися просто підлізти вниз, під стіл генератора, де проміння вже не дістало б її. Новий стрибок, новий писк… Люка відчувала, що ось-ось знепритомніє. Пацюк упав зовсім близько від Люки. Що робити? Де шукати порятунку? Адже дівчина знала, що пацюкові варт лише торкнутися її, і вона від цього огидного дотику втратить свідомість.

Люці здалося, що вона чує сморід мерзенної тварини. Голова пішла обертом, дівчина ледве стояла на ногах, тримаючись за ручку генератора. Пацюк знову плазував до неї.

— Ні… я більше не можу…

Люка відпустила рукоятку й безсило похилила голову. Хай буде, що буде!

Вона почула, як тихо стукають пазури пацюка. Страховище все ближче і ближче підповзало до неї… от… воно торкнеться її, вчепиться зубами…

Раптом Люка почула новий незрозумілий шум. Чийсь вигук вразив її:

— Вогонь! Вогонь!

Гучний постріл… ще… Дівчина розплющила очі і підвела голову. На порозі стояв Сашко, за ним — Богдан. Сашко тримав рушницю, з її дула ще вився голубий димок. Пацюк нерухомо лежав на підлозі. Хтось — Люка не знала, хто саме, — узяв її за руки. Вона всміхнулася. І знову перед очима все попливло, загойдалося, переплуталося. Вона спромоглася тільки сказати:

— А я думала… що ви… вже не встигнете… думала..

Не закінчивши фрази, дівчина похилилася. Її підхопили міцні руки Богдана. Він був блідий, як і Сашко. Позаду біг Петро. З генератора все ще зривалися потріскуючи сухі фіолетові іскри. Але Люка вже нічого не чула й не бачила: вона була непритомна.

11. ДАНИЛО ЯКОВИЧ СТУРБОВАНИЙ

— Якби таке мені колись розповіли, я б ніколи не повірила, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу. Той тільки похитав головою.

Старий багато чого бачив на свому віку. Він пережив кількох керівників лабораторії, де був незмінним прибиральником, він звик до наукових експериментів, знав їм ціну і завжди ставився до них з повагою. А чудесна подія з його волоссям остаточно зробила Андрія Антоновича прихильником наукових досягнень. І все-таки на його обличчі застигло здивування, так само як і на обличчі Ганни.

Та й було з чого дивуватися. Обоє вони стояли біля корівника. Досі Ганна бувала тут десятки разів, але ніколи не затримувалася довго. Та сьогодні вона не може піти звідси, не з’ясувавши, що відбувається. А Андрій Антонович мало чим може допомогти їй.

Ось із корівника вибігла схвильована Тетяна Гаврилівна. Побачивши Ганну, вона сплеснула руками.

— Просто не знаю, що й робити, Ганночко! — сказала поквапливо. — Прибуває й прибуває!.. І коли спиниться, невідомо.

— А що каже Богдан? — спитала Ганна.

— Він і сам розгубився. Каже, що воно дуже активне. І сказав це таким смутним голосом, що мені аж жалько його стало. Ну, що мені робити? І посуду вільного більше немає…

— Хай у діжки зливають, — порадив Андрій Антонович. — А там розберуться.

— Та доведеться, мабуть, у діжки зливати. — І Тетяна Гаврилівна побігла далі.

Андрій Антонович почухав ніс і задумливо сказав:

— Гм… Отака, значить, сталася притичина… Зайдемо, Ганно, чи що. Може, його поменшало…

— Гей, обережно! — пролунав коло них вигук. Двоє робітників везли на ручному візку кілька великих бідонів.

— Все без змін? — спитала Ганна.

Робітники не відповіли. Один тільки махнув рукою: чого, мовляв, питати?..

Те, що сталося, могло вразити будь-кого. Одна за одною по своїх станках стояли великі корови. Ні, вони не тільки здавалися великими, вони таки виросли за ці дні! Опромінення справді пішло їм на користь. Але справа була не в цьому. Коло кожної корови сиділа доярка.

І Ганна добре бачила, що тільки-но жінка торкалася пальцями дійки, як одразу з дійок пирскало густе молоко. Кілька хвилин — і дійниця була вже повна по вінця. Тоді доярка кричала:

— Гей, дійницю давайте! Дійницю!

До неї підбігав робітник з порожньою дійницею, брав повну, біг до бідонів, виливав молоко і стрімголов летів туди, звідки долинало нове одчайдушне:

— Давайте дійницю! Дійницю!

А корови повільно жували сіно.

Вздовж ясел пробіг захеканий Сашко. Він кричав:

— Води! Води давайте коровам! Хай п’ють, бо інакше може бути погано!

Робітники несли відра з водою, ставили їх біля корів, і ті пили жадібно, не відриваючись. Здавалося, що вода одразу перетворюється на густе молоко.

Ганна схопила Сашка за полу піджака й на мить спинила його. Він дивився на неї нетямущими очима, але нарешті впізнав.

— Що ж буде далі, Сашко? — спитала дівчина.

— А хіба я знаю? — відмахнувся. — Литиме, думаю, поки не закінчиться збудження. Зараз, Ганно, зараз!..

Він побіг далі, помітивши, що біля однієї корови немає води. Простеживши, щоб корові негайно дали води, Сашко повернувся назад. Мабуть, він хотів щось сказати Ганні, але до неї вже підійшов Данило Якович. Директор задумливо поглядав на корів, ніби вивчав, що відбувається навколо нього. Він підійшов до найближчої корови, спинився біля неї. Пальці його машинально перебирали пучок сіна, який він узяв з ясел. Він, видно, нервував, і на це були важливі причини.

Ганна теж бачила, як найближча до неї корова час од часу здригалася. Це тремтіння починалося від голови, немов потужна хвиля бігла по спині, по боках корови, яка неспроможна була стримати його. Щось турбувало тварину, але вона весь час хапала губами сіно. Час од часу корова тягнулася до відра з водою, пила й знову хапала корм. Нібито не тварина стояла в яслах, а якась вдосконалена машина для перетворення сіна й води на