Читати книгу - "Незвіданий світ"

рукою затулив закривавлене обличчя. Мене штовхнули в потилицю, і я ледве не зомлів від того штовхана. Челленджер упав на землю, і коли я нахилився, щоб допомогти йому підвестися, другий потиличник кинув і мене просто на професора. Тієї ж таки миті я почув постріл мисливської рушниці лорда Джона і, глянувши вгору, побачив, як один із птеродактилів з перебитим крилом, широко роззявленим дзьобом і хижими червоними очима тріпається на землі, наче диявол на середньовічних малюнках. Несподіваний шум уразив його товаришів, і вони, знявшись угору, знову почали кружляти над нашими головами.

— Ну а тепер, — гукнув лорд Джон, — тікаймо, бо інакше загинемо.

Ми майнули навпростець серед кущів, та край самого лісу чудовиська наздогнали нас і повалили Самерлі на землю. Ми підняли його й кинулися піддерева. Тут ми були в безпеці, бо між гілок тварини не могли розгорнути свої велетенські крила. Пошарпані й понівечені, пошкутильгали ми до «Форту Челленджера», але довго ще бачили їх. Вони літали в далекій блакиті, нагадуючи лісових голубів, і, безперечно, стежили за нами. Тільки діставшись самої гущавини лісу, позбулися ми своїх переслідувачів.

— Надзвичайно цікавий і показовий випадок, — сказав Челленджер, коли ми нарешті спинилися і він водою зі струмка обливав напухле коліно. — Тепер, Самерлі, ми чудово обізнані з поведінкою озвірілих птеродактилів.

Самерлі тим часом змивав кров із рани на лобі, а я перев’язував поранену шию. У лорда Рокстона був відірваний рукав куртки, але зуби звіра лише торкнулися тіла.

— Варто відзначити, — вів далі професор, — що в нашого юного друга — колота рана, тоді як лордові відкусили рукав. Я дістав доброго стусана в голову, заподіяного крилом. Отже, бачимо щонайрізноманітніші способи захисту.

— Ми ледве-ледве врятувалися, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Не можу уявити собі кінця гіршого, ніж смерть від цього мерзенного гадюччя. Я не хотів стріляти, але, далебі, вибору не було.

— Якби не ви, ми загинули б, — упевнено сказав я.

— Думаю, проте, що нам це не пошкодить, — відповів Рокстон. — Тут, у лісі, нерідко валяться або розколюються дерева, і хрускіт їх дуже нагадує звук пострілу з рушниці. А тепер, як на мене, досить із нас на сьогодні всіх цих пригод. Ходімо краще до табору та пошукаймо в нашій аптеці карболки. Хтозна, яку отруту несуть у своїх дзьобах ці гади.

Напевне, від самого сотворіння світу ніхто не мав стільки пригод протягом одного дня. Та доля приготувала для нас іще одну несподіванку. Ідучи весь час берегом струмка й діставшись нарешті до «Форту Челленджера», ми побачили колючу барикаду неушкодженою й сподівалися, що наші митарства на сьогодні добігли кінця. Та відпочивати нам не довелося. Незважаючи на те, що ворота були незаймані, огорожа стояла неушкоджена, ми одразу відчули, що за нашої відсутності хтось навідався в табір. Слідів від ніг не лишилося ніяких, і тільки поламані гілки крислатого дерева гінкго вказували на дорогу, якою непроханий гість прийшов і повернувся назад. Про його міць та злосливість свідчив стан наших запасів. Усі вони безладно валялися на землі. Цинковий ящик із м’ясними консервами було потрощено на гамуз, а його вміст — знищено. Знову почуття невиразного жаху сповнило наші душі, і ми перелякало вдивлялися в тіні, що почали вже лягати круг нас. У кожній із них увижався нам якийсь страшний привид. Як приємно було почути голос Замбо і, підійшовши до краю плато, побачити на верхівці скелі його привітне обличчя!

— Все гаразд, містер Челленджере, все гаразд, — кричав він. — Я лишається тут. Не бояться. Ви завжди знайдете мене, коли захочете.

Споглядаючи чесного негра і безкраю рівнину, що простиралася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що все ще перебуваємо на землі, живемо в двадцятому столітті, а не перенеслися на якусь чужу, молоду віком планету. Важко було уявити собі, що фіалкова лінія на далекому обрії межує з великою рікою, якою снують пароплави, і люди на них розмовляють про свої пусті буденні справи, тоді як ми, загублені серед істот давноминулої доби, можемо лише тоскно дивитись у той бік.

Ще один спогад лишився в мене від того дня, і ним я закінчу свій лист. Професори, роздратовані, безперечно, своїми поразками, із запалом сперечалися про те, чи належать наші напасники до роду птеродактилів або вони є диморфодонами, і пускали шпильки один до одного. Щоб не чути їх, я відійшов трохи вбік і, сівши на корч зваленого дерева, закурив сигару.

— Слухайте, Мелоун, — сказав лорд Джон, підсаджуючись до мене, — ви добре пригадуєте місцину, де сиділи тварини?

— Цілком виразно уявляю її собі.

— То було щось схоже на кратер вулкана. Чи не так?

— Я так думаю.

— А ви помітили, який там ґрунт?

— Скелі.

— А край води, де росте очерет?

— Якийсь голубуватий. Схоже на глину.

— Правильно. Кратер, заповнений синьою глиною.

— А в чім річ? — зацікавився я.

— Та ні в чім, — відповів Рокстон і пішов до вчених сперечальників. Їхній дует ще не завершив виконання: різкий голос Самерлі то стихав, то посилювався, а йому підспівував гучний бас Челленджера. Я не згадав би про зауваження лорда Джона, якби вночі не почув ще раз, як він бурмоче: «Синя глина... синя глина в кратері вулкана». То були останні слова, що я чув, перш ніж поринув у міцний сон.

Розділ XI
Цього разу я був героєм

Лорд Рокстон не помилився, сказавши, що укуси огидних створінь отруйні. Вранці другого дня ми з Самерлі були зовсім хворі: нас тіпала пропасниця й боліло все тіло. Коліно Челленджера набрякло так, що він ледве пересувався. Через це ми цілий день перебували в таборі, скільки ставало сили, допомагаючи лордові зміцнювати єдиний наш захист — колючий мур форту. Пригадую, мене цілий день гнітило почуття, що хтось