Читати книгу - "Сповідь суперниці"

— Якщо ти сьогодні підеш, то вже не будеш однією з нас. Ти вже не повернешся.

Я нервово посміхнулася, приховуючи, що від її слів мені стало трохи ніяково. Адже вже не раз траплялося, що слова Отилії справджувалися. Вона говорила про різні речі, ніби знаючи все наперед, і я помітила, що інколи її саму це лякало. Тому я доклала зусиль, аби відповісти їй із вдаваною бадьорістю:

— Ти говориш, немов пророк, Отіл. Адже насправді ти лише шістнадцятирічна дівчина. Тому ліпше помолися, як умієш тільки ти. Щоб мене не спіймали, і про мою відсутність й далі знали тільки ми.

Я спробувала відволіктися, дивилася на вогник свічки, тихо читаючи «Pater noster», і мені стало здаватися, що сяйво вогника немовби обпливло й зігріло мене… Зачарувало. Мені навіть стало приємно, й уже не хотілося нікуди йти. Було таке відчуття, ніби щось утримує мене тут.

Та все-таки я встала і вийшла. Ніч пробирала холодом і мороком. Тут, із західного боку монастирських будівель, розташовувався сад-гербаріум, за яким у огорожі була невеличка хвіртка. Далі стежина вела до лісу, де ми зазвичай збирали хмиз. А там, за кілька миль, стояв старий кам’яний хрест, встановлений багато років тому. І біля хреста на мене чекав Утред, син мого селянського старости Цедріка, який став солдатом, бо так і не зумів полюбити роботу на землі. Останнім часом він служив у якоїсь леді Ріган із Незербі й був цілком задоволений своїм місцем. І якщо він залишив усе, щоб мене попередити, значить, у моїх володіннях і справді не все гаразд.

Я поспішала, майже бігла нічним лісом, ковзаючись на мокрому листі та ледве знаходячи стежину в тумані. Проте я добре знала дорогу і невдовзі розгледіла крізь туман обриси хреста. Поряд стояв Утред, годував із долоні волохату низькорослу конячку. Він зробив крок назустріч мені, накинув на мої плечі свого широкого вовняного плаща.

— Ви прийшли. Хай благословить вас Пречиста Діва.

— Я намочила ноги, — пробурчала я. — Давай-но кажи мерщій, що сталося.

— Тоді просто скажу: люди абата з Бері-Сент Едмунса напали на село, палили, ґвалтували, вбивали.

Я тільки й змогла видихнути:

— Не може бути!

Тоді він усе розповів. Виявилося, що абат Ансельм відклав виплату встановленого оброку тільки до Різдва. Це видавалося абсурдним де люди могли знайти чим заплатити, особливо взимку? Але Ансельм був надто розгніваний тим, що жінки побили його повіреного, й не бажав виявляти поблажливості. Він тільки замінив натуральний оброк грошовою виплатою, знаючи, що у фенах люди промишляють рибою і можуть її продавати. Але забув при цьому, що за часів неврожаю усе з проданого йде виключно на прожиття. До того ж, аби прогодуватися, люди взялися полювати на птахів, а це вже вважалося браконьєрством, і Ансельму донесли на них.

— Ви не повинні були чинити протизаконно, — кинула я.

— А чи законно примушувати людей здобувати гроші розбоєм?

Я розуміла, що він мав на увазі. За голодних часів люди часто виходили на битий шлях — це теж було способом здобути гроші на оброк.

— Ти щось плутаєш, Утреде. Той, хто сплачує абату податки, сам перебуває під його заступництвом. І абат Ансельм не міг бути до вас такий несправедливий. Якби справи дійсно йшли так кепсько, він би не обдирав вас, адже землевласник не зацікавлений у розоренні своїх людей. Вони — основа його багатства.

— Та невже? — гмикнув Утред. — Присягаюся Святим Дунстаном, ти просто нічого не розумієш, дівчинко.

Він почав пояснювати, що попереду ще два довгі зимові місяці, а люди голодують уже зараз. Звісно, у фенах могли прогодуватися в’юнами та рибою, можна було спробувати продавати улов на ринках, але нестача зернових призвела до дорожнечі й на рибу, тому її могли купувати лише заможніші. Крім того, шлунки, звиклі до добрячої скибки хліба, ніяк не могли вдовольнитися самим лише харчем із боліт. Люди голодували й хворіли, а старі й діти вже почали вмирати. Що буде, коли настануть ще голодніші часи? Певна річ, у фенах головне багатство — овеча вовна, але за нинішньої дорожнечі, враховуючи, що тариф на ціни фіксується урядом, прибутку від продажів нема зовсім.

У темряві я ледь розрізняла обличчя Утреда. Він говорив глухо й сумно, але в його голосі вчувалися грізні інтонації. Він повідав, як управитель абата на моїх землях, якийсь Уло, заявив, що відкладе виплату, якщо йому віддадуть Ейвоту. Ейвота була сестрою Утреда й першою красунею у фенленді. Минулої весни вона вийшла заміж за мого пасічника Хродерава, але це не зашкодило Уло задивлятися на неї. І він знайшов спосіб здобути красуню, та забув при цьому, що Ейвота вільна жінка й дружина йомена. Тому вимогу Уло визнали нечуваною і ніяк на неї не зреагували. Тоді управитель вирішив забрати Ейвоту силоміць і зі своїми людьми вчинив напад на жінок, які поверталися з церкви. І хоча сама Ейвота змогла вирватися і втекти, але інші не встигли. Вони потрапили до рук людей Уло, а ті, насолоджуючись вседозволеністю, накинулися на них, знущалися, ґвалтували. Серед жінок була й молодесенька дівчина Іда, до якої, як я знала, збирався засвататися Утред. Після знущань вона жахливо захворіла й померла. Все це було два тижні тому. Тоді люди з фенів помстилися: спіймали й жорстоко побили Уло. Але абатів управитель невдовзі оклигав, навів своїх вояків на село, й ті майже знищили його.

— І ось ми вирішили звернутися до вас, міледі. Бо якщо ви не доможетеся від Ансельма справедливості… Люди ж бо ще не забули заколоту вашого діда, не забули, що можуть постояти за себе.

Більше він нічого не додав, але й так було зрозуміло. Це заколот, кров, війна. І я раптом пожалкувала, що прийшла сюди. Ліпше було мені нічого цього не знати, тихцем відсидітися. Але ні, я онука Херварда, а це зобов’язує багато до чого.

— Де зараз усі? — запитала я.

Виявилося, що більшість пішла у фени. Але кількоро сховались у вежі Херварда — Тауер Вейк, як називали її місцеві.