Читати книгу - "У черзі за святою водою"

— Ага! Комуністів усяких! І камсамольців!

— Я то завжди сюди ходжу, то можу спостерігати цю картину.

— І я!

— І я!

Виявилося, що в тригодинній черзі на церковному подвір’ї всі ходили до церкви завжди. Ще за Сталіна. Неофітів нема, принаймні ніхто себе не визнає таким. Навколо черги мандрує хресний хід з корогвами зі святим отцем на чолі, кроплять чергу. Всі черговики радісно підставляють обличчя й голови під святий дощик, ревнуючи до сусідів, яким невідомо чому дісталося більше благодаті.

— А мені минулого року хустку намочило хоч викручуй, і я весь рік — тьху-тьху-тьху — зовсім не хворіла.

— Ну звичайно! То ж свята вода!

— Послухайте, — кричить молодиця, що розливає воду з великих виварок, — прошу сюди з банками! Тим, хто з пляшками, наллємо потім!

Черга стурбована. У половини черговиків у сумках пляш­ки з-під «Пепсі-коли» або «Спрайту». Зате горді власники літрових і трилітрових слоїків відчувають свою релігійну повноцінність і мотивовану перевагу в отриманні благодаті.

— Звичайно, скільки вона може цирпатись із тими ботил­ками! А в банку раз і налив!

— А я от так боюся впасти, — виправдовується жіночка в коричневому пальтечку і тоненькій не зимовій хустці, — так боюся впасти, розбити банку і розлити святу воду. Тому і взяла цю пляшку. Це один командіровачний зупинявся і залишив її — жіночка ніби хоче довести всій громаді, що вона не п’є сатанинського «Спрайту». А поряд спілкуються дві розкішні панії в дорогих шубах і вечірньому макіяжі, яких мало цікавить громадська думка. Вони розповідають одна одній, як провели різдвяні свята.

— Ну що, ну випили це шампанське по 25 баксів. Ну і що з того? Тепер його нема.

— А хоч є що згадати?

— Ой, ну вся наша жизнь, як ця черга. Чекаєш, ніби буде щось таке, а дочекаєшся, то й нічого особливого.

— Ну не лізьте ж ви без черги! Ви же тут не стояли! Майте совість!

— Так сказали ж, хто з банками, той наперед!

— Хто вам таке сказав?

— Та вони ж і казали! — вони — це молодиця, що розливає воду, — скажіть, правда же з банками наперед?

— Розливальниця нічого не відповідає, забувши свій недавній заклик, наливає тоненькою цівочкою до пляшки від фанти святу воду з кухлика, намагаючись не розплескати її.

— Не могли іще одну поставити на розливі, он скільки їх шугає по двору, вперед-назад, вперед-назад. А тут стоїш, уже ноги заклякли. Яїшники відмерзли.

— Не хочете — то й не стійте з вашими яїшниками. Це вам не масло.

— От іменно, що не масло! Це ви правильно кажете, що не масло!

Черга як черга. З усіма неодмінними «Ви тут не стояли» та «Куди ви лізете», з довготерпінням і нетерпінням.

— Ви в Миколи Притиска були? Може, там менша черга?

— Така сама. Правда, там у приміщенні. Не так холодно.

— То, може, туди піти?

— Мені той священик не наравиться. От цей — справді святий отець.

— А що там, на Володимирській гірці?

— Ну там же практіканти правлять! Невідомо, як іще вони воду посвятили.

— Так ви гадаєте, вони можуть щось не те зробити?

— Не знаю. Але мені вже одного разу зуба видирав практікант, то я вже заріклася з ними мати справу.

Звичайнісінька черга з обмінами новинами та при­голомшливими одкровеннями. Єдине, чого тут не почуєш, це звичного і ще не забутого: «Хто крайній? Скажіть, щоб за вами не займали!» Люди йдуть і йдуть на церковне подвір’я, а виварки зі святою водою підносять і підносять. Благодаті вистачить на всіх.

Все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Хіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить до чи не глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов’язує тебе з твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним.

Я народилася в Радянському Союзі та, як слушно оцінив київську ситуацію Семен Глузман, фактично жила у філіалі Росії. Я не мала ні таємного проукраїнського виховання, ні підпільної української