Читати книгу - "Марія Стюарт"

Морей дуже низько схиляє голову, можливо, щоб приховати усмішку на вустах. Він не забув багатьох тисяч фунтів стерлінгів, переданих його дружині та іншим лордам від ім’я королеви, не забув листи, намовляння Рендольфа, обіцянки державної канцелярії. Але він знає: якщо він удає тепер цапа розгрішення, Єлизавета не прожене його в пустелю. Та й французький посол стоїть тихо і начебто шанобливо, як куль­турна людина він уміє оцінити добру комедію. Лише вдома він заусміхається, коли сидітиме сам за столом і повідомлятиме про цю сцену в Париж. Мабуть, не зовсім весело тієї миті лише Єлизаветі; можливо, вона сама не вірить, що хто-небудь повірив їй. Але принаймні ніхто не наважився відверто засумніватись, подобу збережено, чого варта та правда! Єлизавета, зашурхотівши широкими уборами, велично і мовчки вийшла з зали.

Ніщо не свідчить переконливіше про могутність Марії Стю­арт тієї миті, як те, що її суперниця була змушена вдатися до таких дрібних викрутнів, щоб після програної битви забезпечити собі принаймні моральний відступ. Тепер королева Шотландії може гордо підвести голову, їй усе пощастило зробити так, як вона хотіла. Чоловік, якого вона обрала, ходить у короні. Барони, які повстали проти неї, повернулися або, оголошені поза законом, пішли у вигнання. Всі зорі прихильні до неї, а коли від нового шлюбного союзу буде ще й спадкоємець, тоді справдиться її остання, найбільша мрія: Стюарт стане наступником трону об’єднаних Шотландії і Англії.

Прихильно стоять зорі, спокій, наче рідкісне благословення, запанував у країні. Тепер Марія Стюарт може спочити й радіти нарешті заслуженому щастю. Але страждати від неспокою і створювати неспокій — закон її нездоланної натури. Якщо комусь дісталося несамовите серце, він матиме невелику користь, коли зовнішній світ даруватиме йому щастя і мир. Адже воно нестримно, саме по собі породжуватиме нову згубу й нові небезпеки.

Якщо почуття щире і повне, воно не рахує і не ощадить, не вагається й не запитує: коли кохає якась монарша натура, це означає цілковиту відданість і марнотратство. В перші тижні шлюбу Марія Стюарт не здатна засвідчити ще більше виявів прихильності до свого молодого чоловіка. Вона що­дня приголомшує Дарнлі новими подарунками, дарує то коня, то одяг, тисячі дрібних і ніжних дрібничок після того, як дала йому все велике: королівський титул і своє неспокійне серце. «Йому найповнішою мірою дано все, — повідомляє в Лондон англійський посол, — що жінка з честю могла б дати чоловікові. Всяку похвалу, всі почесті, які королева могла дати, давно вже дано йому. Їй не подобається ніхто, хто не до вподоби йому, і я маю сказати ще більше: вона підпорядкувала йому всю свою волю». Марія Стюарт відповідно до своєї несамовитої натури не здатна нічого робити наполовину, тож і робить усе повною мірою, ба навіть більше, ніж повною: віддаючись, вона без вагань і боязкості, нестямно й марнотратно без міри дарує себе. «Вона цілковито підпорядкувалася його волі, — пише Рендольф, — і дозволяє керувати собою і вести себе, як йому заманеться». Як палко закохана Марія Стюарт розчиняє все своє життя в послуху й екстатичній покорі. В закоханої жінки тільки страхітлива гордість може так велично обернутись у страхітливу відданість.

Проте великі подарунки — ласка тільки для тих, хто гідний їх, для будь-кого іншого вони становлять небезпеку. Силь­ні характери стають сильніші внаслідок раптового збільшення своєї влади (адже влада — їхня природна стихія), слабкі характери гинуть від незаслуженого щастя. Тріумф робить їх не смиренними, а зарозумілими, дурні, як діти, вони плутають подарунок, що дістався їм, із власними заслугами. Невдовзі виявляється, що притаманне Марії Стюарт швидке й необмежене прагнення дарувати згубно марнується на вузьколобого і пихатого юнака, який ще сам потребує вихователя замість почуватися паном великодушної і щиросердої королеви. Адже Дарнлі, тільки-но помітивши, якої сили він набув, стає зарозумілим і зухвалим. Він приймає подарунки Марії Стюарт як данину, яку мають давати йому, ласку кохання королеви — як належне йому чоловіче право; піднесений до пана, він думає, ніби має право ставитись до неї як до підлеглої. Маючи жалюгідну натуру, серце з воску, — “heart of wax”, як згодом зневажливо казатиме про нього сама Марія Стюарт, — розбещений юнак утрачає всякі гальма, надимається і владно втручається в державні справи. Минулися вірші й делікатні манери, в них уже немає потреби, тепер Дарнлі гримить на раді, розмовляє брутально і гучно, п’є зі своїми приятелями й вичитує королеві, коли вона одного разу намагалася витягти його з цього негідного товариства, так ганебно, що прилюдно принижена розплакалася. Через те, що Марія Стюарт подарувала Дарнлі титул короля, — тільки титул, більш нічого, — він думає, ніби він тепер справжній король і несамовито вимагає спільного володарювання, matrimonial crown, матримоніальної корони, ще до того, як у нього засіялася борода, дев’ятнадцятирічний хлопчак хоче правити в Шотландії як необмежений володар. Але вже кожен бачить: за тим зухвальством немає справжньої сміливості, за похвальбою немає рішучої волі. Невдовзі Марія Стюарт уже не може не відчувати сорому, що змарнувала своє перше і найгарніше любовне почуття на невдячного йолопа. Запізно, як дуже часто, вона могла б тепер каятися, що зневажила зичливі застороги своїх найкращих радників.

Що ж, у житті жінки немає глибшого приниження, ніж передчасно віддатися чоловікові, негідному її великого кохання; справжня жінка ніколи не зможе простити такої провини ані собі, ані тому, хто став причиною. Після такої пристрасті між двома людьми лише холодність і гладенька чемність були б протиприродні; загорівшись, чуття має палати далі, воно може лише змінити свою барву, тьмяно куріти ненавистю і зневагою замість яскраво полум’яніти як кохання й пожежа. Отож Марія Стюарт, завжди нестримна в своїх почуттях, тіль­ки-но помітивши, що Дарнлі нічого не вартий, одразу