Читати книгу - "Кохати або помститися"

— В Лондоні, як на мій погляд, вічний листопад. Тому можливо й шуба не потрібна.

— А от в Південній Африканський Республіці одвічний травень, кажуть.

— Можливо. А в Іспанії теж майже літо цілий рік. Може тому тебе Ігор там оселив? Ти в нього асоціюєшся з сонцем, теплом та коханням. Не погано я придумав, так?

— Так. Кохання, літо — приємні речі. Приїжджає в Іспанію за теплом та коханням.

Олександр після таких її слів поклав руку їй на плечі. А Тася дивно подивилася на нього та хитро запитала:

— Що це за залицяння?

— Які ще залицяння?! Я ж як друг. Як друг, я досі пам'ятаю, що в тебе, наприклад, навіть вуха не проколоті. Ти не носиш сережки.

— Треба таке?! Так, не має в мене сережок. Бо це ще з дитинства. В нашій церкві не прийнято було жінці прикрашатись.

— Отак. Я ж про тебе нічого навіть не знаю. Розкажи мені про себе. Я пам’ятаю, як ти казала, що ти хотіла бути лікарем. Чому?

— Хотіла. Бо в мене в останніх класах мама захворіла та потім від рака померла. Це дуже важко. Людина завжди перед такими речами стає безпорадною.

— Згоден.

— Так от коли ти не знаєш, що робити. Як треба діяти. Розводиш руки у своїй безпорадності. Це так страшно. Страшно залишатися з бідою сам на сам.

— Тому ти вирішила стати лікарем?

— Так.

— А саме яким?

— На той час звісно хірургом.

— А змогла би?

— Мені здавалося, що так. Але не так сталося як гадалося. Розкажи тепер ти про себе.

— Добре. Я був звичайним хлопцем. Добре вчився. Жив в нормальній сім'ї. Моя мама була вчителькою. А тато інженером. Тому я теж пішов по стопам тата. Закінчив інститут. Ми з Ігорем один виш закінчили. Та є друзями ще з дитинства.

— Отакої?

— Так. А потім перебудова почалася. Якщо ти ще пам'ятаєш, що це?

— Ні я тоді зовсім мала була. В колисці ще лежала.

— Он як. А Ігор придумав кооператив організувати. Та пішло — поїхало. Як стало виходити, в нас аж кров закипала! Які то були часи!

— Добре, коли люди отак дружать, та підтримують один одного. А я залишила усіх друзів. Та зараз відчуваю себе такою самотньою. Коли Ігор поруч, тоді тільки щаслива. Іноді думаю, як йому не противно, що він відправляє мене до цих своїх конкурентів?

– Ігор ніколи не плутає, де в нього власне життя, а де бізнес. А от ти мабуть вже заплуталась?

— Мабуть.

Розмова вщухла. Таїсія якось сумно подивилася на чоловіка. «Хочеш вина?» — раптом запропонував він. «Ні. Мені й так тут добре. Дякую! Тут у морі мені стало спокійніше», — промовила жінка. «Добре!» — відповів Олександр.

А навкруги була така красота. «Дивись!» — показав він рукою кудись удаль. «Що там?» — не зрозуміла Тася. «То дельфіни плигають. То вони гонять рибу», — промовив він, пояснюючи її. «Малі. А в Дельфінарії я бачила великих», — промовила дівчина. «Порівняла. Тут вони на свободі. Їм треба самим про себе дбати», — сказав чоловік. «Хотіла б я бути дельфіном та не від кого не залежати!» — мрійливо проказала Таїсія. Він подивився на неї але нічого не сказав.

Коли вона відчула, що врешті решт спокійна, тоді запитала про наболіле. «А що ти про мене казав Тимощуку?» — промовила тихо Тася. «Та дивна річ. Він зателефонував мені, тільки я проводив тебе. Я ще з готелю не встиг вийти», — відповів він. «І що ти сказав? — повторила своє запитання вона. «Сказав, що про кузину, то жарт був. А ще, що ми колись зустрічалися. Ти моя колишня співробітниця, проста жінка та усе», — проказав чоловік. «Дійсно це дивно.» — промовила Тася. «А що?» — запитав Олександр та додав: «Я свої помилки враховую.». «Та нічого», — відповіла Тася. Вони гуляли так морем до самого вечора. Коли повернулися, Олександр допоміг Тасі зійти на берег. «А тепер я маю бігти до Ігоря. Він на мене вже зачекався.» — пояснив свою квапливість чоловік. Вони узяли таксі та поїхали до готелю. Тася пішла у свій номер, а Олександр побіг до друга. Він застав Ігоря перед ноутбуком. «Де ти, в біса, був? Я весь день тобі дзвонив. А ти як у воду канув. І Таська теж десь зникла. Чи не разом ви там були?» — образливо він звернувся до чоловіка, коли той зайшов у кімнату. «Разом. Ми були у морі», — спокійно промовив Олександр.

Ігор сидів та дивився в екран ноутбука. Він тепер радів кожному компромату, немов дитина. Передивляючись відео, він казав сам собі: «Більше компроматів цікавих та різних». Треба сказати, що для цієї своєї ідеї він не тільки використовував Тасю, він залучив самих різних людей — економістів, аудиторів, спеціалістів з фінансів та юристів — все для перемоги. «Я гадаю, що війни майбутнього — це будуть війни компроматів. В кого з'явиться найсильніший та найцікавіший компромат, той буде переможцем», — казав він своєму другу Олександру. «А що ти будеш робити з цим відео, де Тася та той покидьок Палкін?» — запитав його Саня. «А що я маю з ним робити? Хай буде. Поки що, цей Палкін — ніхто та звати його ніяк. Але він десь у команді президента під номером сто з гаком та товаришує з людиною, до якої я так мрію підібратися. Тому можливо воно мені ще стане у пригоді. Можливо колись мені цей Палкін допоможе. А як ні? То відео раптово потрапить до рук журналістів або поліції. Подивимось?» — відповів той.

Розглядаючи всі свої компромати Ігор зробив висновок, що якщо опустити людину на рівень тварини, то з неї обов'язково починає лізти всілякий бруд. «Дивна річ?» — розмірковував він — «Коли людям дається хоч яка, хоч малесенька влада, то людина починає себе вести зовсім по-іншому, принижуючи іншого та отримуючи від цього задоволення й насолоду.» Як там