Читати книгу - "Погана"

довіри». Дівчинка на фото здається сумною. Але вона не може бути сумнішою за мене. Там номер, на який слід телефонувати, – 0800-щось-там. Що сталося б, якби я його набрала? Хтось мене врятував би? Але я не можу потелефонувати. Мені не дозволено користуватися телефоном, і в мене немає двадцяти пенсів.

Психологічка говорить до мене:

– Ви мали робити листівки до Дня батька…

Я підстрибую й кидаюся на журнальний столик. Бляшанка з печивом та її чашка злітають. Лунає гучне «ГРЮК!», і психолог вигукує:

– Що, блядь?..

Вона вся в чаї.

Я біжу та стрибаю у вікно. Вилітаю з нього – і я вільна.

«Блядь»? Що це? Новий матюк? Мені подобається. Запам’ятаю його.

Я ляпаюсь на землю, на бетон, обличчям донизу. Знову здираю розбите коліно. Цівка крові тече до шкарпетки, бавовна стає яскраво-червоною. Обтираю землю з долонь об спідницю, а потім мчу до воріт. Вириваюся з них – і все, я вшилася. Я біжу й біжу, так швидко, як лише можу, повз дітей, що, тримаючись за руки з татами, йдуть по морозиво або буцають м’ячі в парку. Може, вони йдуть подивитися кіно? Зараз вечір п’ятниці. Батьківський вечір.

Я сповільнююсь і зрештою спиняюсь. Я не знаю, куди йду. Я не хочу додому, не хочу бачити Бет чи маму. Стою посеред дороги, серце калатає: «БУ-БУХ, БУ-БУХ». Куди мені тепер податися? Звертаю на вулицю до парку. Біжу до найвищого дерева та здираюся на нього. Ховаюсь у листі. Побуду тут, доки не смеркне.

Я нігтем на корі видряпую «АЛВІ». Потім додаю «БЛЯД». Прихиляюся головою до стовбура й заплющую очі. Тієї ночі я сплю на дереві й марю про те, як знайду свого тата.

Розділ дев’ятнадцятий

П’ятниця, 4 вересня 2015 року

Остія, Рим, Італія

Я прокидаюся в машині на узліссі, лобом упираючись у кермо. Намагаюся сісти прямо, але натискаю на сигнал.

БІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІП.

Що я роблю в лісі? Пригадую той випадок, коли я спала на дереві. Мені було рочків вісім чи дев’ять. Я майже про це забула. Я прокинулася вся заніміла та змерзла мало не на крижину, з листям у волоссі та мурахами в трусах. Я похитувалася на найвищій гілці. Дивно, що я не гепнулася звідти. Наступного дня в моєї мами просто дах зірвало. Я ніколи не бачила, щоб вона так казилася. Вона сердилася не тому, що я не ночувала вдома. Вона лютувала, бо я повернулася.

Черниця розкидана на пасажирському сидінні. Її обличчя приплюснуте до панелі керування. Я штурхаю її, але вона не рухається. Вона холодна. Не дихає. Досі мертва. Я справді не хотіла її вбивати. Що мені тепер робити з її трупом? Це була випадковість. Помилка. Мені типу якось погано. Я майже почуваюся винною. Як тоді, коли строщила десять шоколадних «Поп-Тартсів» за один раз, іще в Арчвеї. Не слід було такого робити. Я прихиляю її до спинки сидіння, закриваю їй очі, погладжую її обличчя.

– Мені справді дуже шкода, – кажу я. – Я такого зовсім не планувала. Якщо вас це втішить – вам не доведеться зависати в раю з моєю сестрою.

Вона не відповідає.

У роті в мене сухо, в горлі пече. Плечі та шия ззаду неначе полум’ям охоплені, попечені. Сонце високо в небі, його промені, мов лазери, пронизують скло, посилюючись, розпікаючись. О Боже мій, тут просто до сказу спекотно. Здається, шкіра в мене от-от спалахне. Ніби я знову вся обмазана тією «Дюрекс Плей»… Я, либонь, надто довго проспала на сонці. Котра зараз година? Дванадцята? Я дивлюся на свій годинник із зозулею (що досі показує неправильний час). Скоренько оглядаю все своє тіло – з голови до ніг. Нічого не зламано. Нічого не болить (крім носа, який і досі надто чутливий. Я розглядаю його в дзеркалі заднього огляду: вогонь). Я вивчаю тріщину в розбитому лобовому вікні. На склі немов павутиння плететься. Я не так швидко їхала, аби щось серйозно пошкодити. Скоріше притислася до того дерева, ніж врізалася. Але машина зависла під дивним кутом, піднявшись на сорок п’ять градусів. У мене від цього щось типу морської хвороби, втрата рівноваги. Мені треба вийти з неї.

Що це за маячня? Черниця? Ліс? Що я, в біса, взагалі тут роблю? Я серед гілок і листя. Дерев і кущів. Диких квітів. Запаху землі й бруду. Занепаду. Це не центральний Рим. Скільки я проїхала? Я доїхала до Умбрії? До Тоскани? Я повертаю ключ у запалюванні та намагаюся здати назад…

Але авто не заводиться. Ну круто. Фантастично, бля. У мене ця машина всього п’ять хвилин, а я вже її добила. Я перевіряю пальне, але бак не пустий. Можливо, двигун перегрівся. Метал розплавився на сонці. Невелика втрата. Вона була старезна, все одно на ладан дихала. Судячи з вигляду вицвілих і застарілих нутрощів: кремового кольору пластикового керма, бежевих шкіряних сидінь, сріблястих циферблатів, крихітного дзеркальця, маленького круглого ретроспідометра, – цій машині років п’ятдесят. Я намагаюся відчинити водійські двері, але їх міцно затисло деревом. Перехиляюся через мертву черницю та перевіряю пасажирські двері. Вони також не піддаються. О Боже мій, я тут усередині мов у пастці. Я невільниця, як хом’ячок чи золота рибка. Сиджу, нахмурившись, у розпеченому автомобілі, тут спекотно, мов у ханойському борделі.

Ну що за чортівня довбана?

Я повзу сидіннями, доки не опиняюся в багажнику. Там якась металева банка. Я підіймаю її, трохи струшую та нюхаю. Це бензин. Чи, може, солярка. Кидаю її назад у багажник. Рідина розхлюпується, розтікається навколо. Я озираюся, шукаю якусь ручку, але багажника не відкрити зсередини. Важко дихаю, обливаюся потом, лаюся, доки раптом не кидаю оком угору. На даху є люк. Ха, оце пощастило. Мені на шию стікає цівка поту. Я відкриваю його. Свіже повітря. Мені потрібно випити, горілки чи чогось такого. Я в’яну, мов квітка в горщику. Звиваючись, підіймаюся та вибираюся крізь отвір. Моє вогке волосся обвіває прохолодний вітер. Так. Так. Нарешті я вільна. Тепер я знаю, як почувався Мандела 1990 року[96].

Хитаючись, руками й колінами спираюся на розпечений металевий дах, згадуючи котів і Теннессі Вільямса[97]. Потім зістрибую на лісову землю і оглядаю машину. На бампері – цівка крові. Ой! Я намагаюся витерти її.

Чую глибокий чоловічий голос і підскакую.

– Ciao, come stai?

На якусь мить мені здається, що це Ніно. Але це не його голос. Це просто якийсь хлопець.

– Ой. Здоров, – кажу я.

Я обертаюся. Але це не чоловік, це жінка. Здається. Я спантеличена.

– Tutto bene? – допитується вона.

Я розглядаю жінку: великі руки, велика щелепа, кадик, коротко стрижена, висока. У неї широкі чоловічі плечі. Вона в ліфчику та короткій рожевій спідниці. Високі підбори (не надто зручні в лісі). Забагато макіяжу. Ооо, мені подобаються її мерехтливі сережки. Цікаво, де вона їх узяла. Щось вона надто старалася, щоб прогулятися лісом. Може, вона заблукала, як і я?

– Ой, гм. Я не говорю італійською, – кажу я жінці. Що вона тут робить?

– Жодних проблем, солоденька, – відповідає вона. – Ти щось шукаєш, голубонько?

– Ні. Не те щоб. Ні, – кажу я. Крім горілки. І Ніно… – Узагалі-то в мене машина не заводиться. Ти не знаєшся на механіці?

– Ти