Читати книгу - "Терези"

Ось тільки шеф її незлюбив. Як вона не старалася його задобрити, нічого не допомагало! Невже йому подобаються жіночі сльози?

Мабуть так. Є ж такі чоловіки, яким хочеться продемонструвати свою владу над жінкою, от шеф, певно, з їх числа.

Ні, вона звикла, звичайно, але інколи так хочеться махнути на все рукою і не вийти на роботу.

А ще краще – вийти з літака десь на іншій півкулі у звабливому купальнику і крислатому капелюсі. І показати всім, яка з неї Віра Олегівна!

Враження від минулих вихідних досі були не надто хороші, і в ці, певно, теж доведеться шукати голку у величезній скирті, де навіть мобільного знайти ніяк не вдається, тому Максим втішився, коли оголосили, що на вихідних буде ревізія. Фірму закривали, усіх працівників складу викликали на роботу, і вони дружно проводили облік існуючих на папері та наявних ліків і виробів медичного призначення.

Усі застогнали, а він втішився. Бо нарешті випадала нагода поквитатися з бородатим не-Любомиром і, можливо, щось довідатися про Лешека. Бо все, що Максим дізнався від складських працівників, зводилося до пари фраз: «Класний був пацан» і «Шкода, що так рано вкоротив собі віку». А чому і навіщо, ніхто не знав. Усі наче води в рота понабирали.

Тато напередодні казав: «Якщо розслідування зайшло в глухий кут і не видно виходу, треба шукати інший вхід».

Максим кинув до рота жменю сухариків і пішов шукати той інший вхід. Але дорогою його відволікли. Спочатку йому трапився представник «Гербіону», вбраний, як усі представники, у костюм, сорочку і краватку, із сакраментальним запитанням, як знайти гуртовий відділ. Звісно, для того, щоб впарити менеджерам якийсь акційний препарат, за продаж якого вони отримають винагороду, а населенню будуть радити як чергову панацею.

А потім його ледве не збила з ніг заплакана пухкенька білявка в рожевому костюмчику з оборками. Схлипнувши, вона позадкувала, а тоді зникла за дверима з нудною назвою Відділ сертифікатів.

О, там він ще не був!

Втішати заплаканих білявок – це його друга спеціальність, тому Максим відважно рушив слідом.

Кабінет був невеличкий, але, починаючи з поличок і закінчуючи підлогою, всюди лежали папери, і майже на кожному аркуші – або флакончик, або блістер, або упаковка якогось препарату. Як вони в цьому хаосі давали собі раду, знав, певно, тільки бог фармації.

– Не можна плакати таким гарним жінкам, – Максим подав хусточку, присідаючи на край стільчика, заваленого якоюсь травичкою. – Очі будуть червоні.

– А як тут не плакати? Він постійно на мене кричить, постійно… ні за що!

І знову море сліз, і знову він як галантний кавалер втішає і як досвідчений розвідник потроху переводить розмову в потрібне йому русло.

– А Олеся Погребняк ще тут працює? Бо давно її не бачу…

– Та на лікарняному вона, а ви бачите скільки роботи, заміни нема… а він ще кричить…

Ще хвилин п’ятнадцять поспівчувавши і наслухавшись схлипувань і нарікань, Максим ледве не пішов геть із царства безладу, але останньої миті згадав про представника «Гербіону» і спитав:

– А Віктора Негоду пам’ятаєте? Менеджером на гурті працював, а тепер на «Берлін-Хемі» регіональним?

Білявка підняла на нього червоні очі.

– Був такий… привітний молодий чоловік… але не витримав, пішов…

Тільки пухкенькі білявки під сорок можуть вважати Вітька привітним.

– Підвозив мене не раз вечорами, я тут під лісом на Вульках живу, затримуюся часто… ніякого життя немає через цю кляту роботу, – і вона знову розревілася.

– Я теж можу сьогодні… провести вас, – хотів сказати підвезти, але вчасно згадав… Борг у цієї фірми є перед ним, кругленький такий борг.

– Справді? Ой, було б добре!

– Але я закінчую зміну аж о дев’ятій.

– Нічого, я затримаюся тут, хоч трохи наведу лад, бачите, що тут коїться.

Жіночі сльози ніколи до добра не доводили, але щоб настільки! І чого це ти такий сьогодні добрий?

А хіба не можна… хоч інколи?

Насправді він хотів вивідати у неї дорогою що, де і коли – балакучою видалася йому жіночка. Однак увечері, що далі вони відходили від цивілізації, то мовчазнішим він ставав. Віра Олегівна пробувала розговорити його, та марно.

А щойно переступивши поріг невеличкого ошатного будиночка в селищі Вульки, Максим одразу заквапився додому. Від вина відмовився, на вдячні слова щось промимрив, погладив кудлатого песика і швидко пішов геть.

Сутеніло. Ліс відкидав на ґрунтову дорогу сірі тіні. За пару кілометрів від пожвавленої магістралі було тихо, тільки цвіркуни сюрчали навперебій. Групка дітей на велосипедах мовчки промчала повз Максима. З одного боку серед поля бовванів завод «Іскра», з іншого – напіврозвалена хатка без вікон і дверей, на якій великими цифрами був написаний телефон для охочих придбати.

Наче є охочі жити біля лісу…

Вийшовши на Зелену, він нарешті сповільнив крок. Місто увімкнулося вервицею автівок, заклопотаними пішоходами, стайками тинейджерів біля нічних кіосків…

Місто повернулося до нього, не помітивши власного зникнення.

Уже рік Максим не ходить у ліс. Ніяких шашликів, грибів, чорниць, прогулянок, кемпінгів, озер і відпочинкових баз.

Ліс більше ніколи не візьме його у свій полон. Ніколи.

Цієї ночі їй наснився ліс. Не просто ліс, а Ліс, древній, правічний, що вкривав усю землю, і вона знала, що з нього немає виходу. Жодних стежок, прогалин, галявин у тому лісі не було. Тільки вона і непролазні хащі довкола.

Раптом у нетрях під столітніми деревами почувся хрускіт, наче хтось розгризав кістки.

Олеся побігла.

Хрускіт наростав. Вікові дерева валилися під чиїмсь нестримним натиском, чагарники хапали за сукню, пріле листя ковзало під ногами, а ліс все не закінчувався.

Раптом земля зникла і під ногами розкрилося урвище. Вона встигла схопитися за гілку, але позаду вже чулося важке дихання, а далеко внизу зникав за поворотом потяг, на який вона не встигла. Цієї миті щось лихе і чорне стрибнуло їй на плечі…

Олеся прокидається і хвилину згадує, де вона. А згадавши, сміється. Невже то був лише сон?

– Їсти будеш? – мама заглядає до її спальні з мискою оладків у руках. – Бо я їду в село, може з ночівлею, а тебе через твою роботу ніколи не бачу. То, може, поснідаємо разом?

– Мені таке наснилося… – Олеся встає з ліжка і чує, як у вхідні двері дзвонять. – Я відчиню!

Вона поправляє косу, накидає свій халатик і рушає до дверей.

За порогом стоїть орк, і кров із шампура в його руці скрапує на