Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

Я наче молитву вимовляв ці неголосні слова, і йєті, не перестаючи важко кашляти, прислухався, заколисаний розміреним ритмом. Він скидався на крихітного дідуся із чарівної казки, і я нарешті зрозумів — як же мені пощастило! Адже я потрапив у ту казку, до якої йшов більше сорока літ!

Поглянувши на голі великі ступні йєті, я спробував натягнути на них “слонячу ногу”, короткий спальний мішок, та цього разу, шкрябаючись і штовхаючись, йєті зумів відбитися. Я змушений був сказати:

— Гаразд. Лежи. Скоро світатиме…

Міцно зашнурувавши палатку, я ліг біля входу, відчуваючи, як зіщулився, як принишк у темряві мій бранець. І зараз, коли він був поруч, зараз, коли я був спокійний за шерпа, я раптом уповні відчув утому, що накопичувалася протягом цього неймовірного довгого дня… Не склеплюючи повік, я дивився широко відкритими, але все одно невидючими очима в куток, де сидів йєті, і думав — яка налякана і яка слабка ця гірська істота, а про неї ж думають, що це здоровань, здатний за день долати багатомильні перевали! Як зіщулюється йєті, намагаючись стати якомога меншим! Так завжди і скрізь поводить себе слабкий звір перед сильним… А втім, чому — звір? Хіба низький поклон жителя Сходу чи кивок європейця — не відгук того ж таки жесту слабкого перед дужим — покірне припадання до землі?

“У кожної людини, — думав я, — є свої нав’язливі ідеї. Одні перетинають океан, інші штурмують Аннапурну, треті з допомогою аквалангів намагаються зазирнути в морські провалля… Я ж сорок років намагався знайти йєті!

Чутки про ці створіння ходили давно, але тільки 1937 року в одному з районів Східного Непалу його слід побачив сер Джон Хант, мій учитель. 1925 року з йєті зустрівся грецький мандрівник А. Тамбоці, але, як не дивно, сам не повірив цьому…

Сама назва йєті пішла від тібетського “тех”, тобто від слова “йєх” — “скелясте місце”, і від слова “те” — терміну, присвоюваного даній істоті. Шерпи завжди вважали, що є два різновиди йєті. Це “дзу-те”, досить крупний, але зустрічається рідко, і “міх-те”, якось пов’язаний з людиною. Досі неясно, в чому конкретно виявляється цей зв’язок, але живе цей звір чи людина, як правило, на обширній, всіяній валунами альпійській зоні, звідки часто спускається на льодовики і морени, маючи свою, незрозумілу нам мету. В холодні зимові вечори йєті тягнеться до людського житла, проте від людей тримається подалі”.

Йєті знову закашлявся…

“Це тебе, — подумав я, прислухаючись до кашлю, — розшукував Ральф Іззард у 1954 році. Але не Іззард, а я знайшов йєті, хоча, будемо справедливі, і він був до цього близько. Якось разом з Джеральдом Расселом, біологом експедиції, Іззард два дні йшов по слідах йєті. І хоча дикого жителя Гімалаїв він не наздогнав, цей маршрут переконав його, що йєті і справді ісїгує, що він лякливий, малий і навряд чи може взяти на себе відповідальність за приписувану йому фантазерами-мандрівниками агресивність. Запідозривши, що якась хатина на шляху обжита, йєті завжди здалеку обходив її, не вважаючи для себе за гріх лишити в заметі слід сечі. А коли зустрічався крутий замет, йєті умудрявся залізти на його вершину і стрімко з’їжджав униз. Іззард пред’явив фотографії, які підтверджували такий безпосередній спосіб пересування, і в розмовах зі мною не раз підкреслював достовірність своїх спостережень”.

Сорок з лишком років я поривався в Непал, щоб глянути хоча б на сліди таємничої істоти, яка не давала мені спокою навіть у сні, можливо, вашого предка, Що невідомо як пережив навалу льодів, зіткнення з хижаками і зумів там, на вершинах, лишитися самим собою. Сорок років!..

Але хоч як дивно, зараз, коли йеті перебував від мене на відстані руки, я не відчував тріумфу — тільки втому.

Я ввімкнув ліхтар, і його широкий промінь вихопив з пітьми плоске зморшкувате обличчя йеті. Напевне, від таких ось зустрічей пішли блукати по світу легенди про перевертнів — спотворені від переляку і болю очі, масивні щелепи, плечі, густо зарослі волоссям.

— Без цих доісторичних жартів… — на всякий випадок пригрозив я, — коли людина прокидається в лапах неандертальця…

Та йеті був надто кволий, щоб зважитися на щось.

Тільки я вимкнув ліхтар, як зовні пролунав знайомий мені тужливий крик. Його не заглушили ні пориви вітру, ні далекі зітхання гірських обвалів. Розшнурувавши палатку, я виліз назовні.

По той бік озера чітко виднілася вертикальна вогняна стежка — іскристий каменепад. А попереду, прямо перед собою, на льодовику, я побачив чорного альпініста.

“Хто це? — подумав я. — Може, альпініст заблукав чи мій шерп, що, незважаючи на містичний страх перед йеті, вирішив вернутися до мене?..”

Я пронизливо свиснув.

Тінь наблизилась — велика, скуйовджена, вона відразу перестала бути тінню, і я оціпенів від подиву, бо це був іще один йеті, присадкуватий, дужий, явно не радий зустрічі зі мною. Руки його висіли нижче колін, важке надбрів’я, збільшене густими бровами, майже закривало очі, а гребінь на голові скидався на волохату митру. Йеті мовчки оглянув мене, і я подумав, що цей суб’єкт нічим не нагадує свого хворого родича… Чи не по нього він прийшов?.. Мені дуже хотілося вступити з цим йєті хоч в який-небудь контакт, дати йому зрозуміти, що я не маю ніякого зла ні проти нього, ні проти його родичів, та чи міг він відчути й зрозуміти мене?

Йєті, видно, щойно вечеряв — з куточка його великого рота недбало, наче огризок сигари, визирав корінець рододендрона. Я не втримався, розсміявся.

Йєті погрозливо загарчав. Він був майже моєї ваги, але, без сумніву, дужчий, і я опустив очі, пам’ятаючи, що не мояша дивитися на дику істоту прямо — це завжди сприймається ними як загроза… Неголосно, намагаючись заспокоїтись, я шепнув у бік палатки:

— Містере йєті, по вас прийшли… Напевно, родич…

Звук мого голосу страшенно вразив пришельця. Він забурчав і, незграбно перевалюючись, відсунувся на два кроки, не спускаючи з мене пронизливого погляду, в якому бачились і страх, і докір.

Вітер жбурнув на нас сухий сніг, йєті нервово мотнув головою. Майже відразу я повторив цей жест, відчувши невпевненість свого гостя, і він, справді, відступив і кілька разів тужно і протяжно крикнув. Я не знав, що його зненацька насторожило, та він явно не хотів ні хвилини залишатися на березі озера — повернувся і великими стрибками побіг по льоднику.

Я вліз у палатку й відразу відчув, яким жаром несло від хворого,