Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

Слідчий узяв зі столу коротку бамбукову паличку. Один з її розщеплених кінців тримав дві фігурки, вирізані з чорного лакованого картону. Важко було зрозуміти, кого вони зображають, Лише коли тінь від них падала на стіну, ставало видно, що одна — людина в химерному просторому одязі, а інша — страшнуватий казковий чорт.

Він поворушив іграшку, і по стіні побігли тіні. Чорна хвиля виплеснулася звідкись, накрила людину. Раптом — на секунду — стала вогненною. Коли відринула, натомість з’явився чорт, як і годиться, з ріжками і хвостом. Звідки червоний колір хвилі, подивувався ще раз слідчий. Інтерференція, певне. Лак із секретом. Вміли робити колись. Іграшка театру тіней належала Пілотові.

— Навіщо вона вам? — м’яко запитав слідчий. — Річ рідкісна. Ще зламаєте або загубите при перельотах…

— Виключено. Родинний талісман. Передається з покоління в покоління вже багато років. За сімейним переказом, колись він має звірити комусь небувалу таємницю. Маленька вистава — закодована інформація.

— А ті, хто знав ключ?

— Загинули. Під час останньої війни.

Пауза.

— Гаразд, — сказав слідчий. — Повернімося до вашої розповіді. Точніше — до суперечностей у ній. Ви твердите, що оборонялись. Але вдарили першим. Порушили порядок на планеті розваг — злочин класу “Б”, хоча позаду у вас бездоганний стаж.

— Усе вірно. Те, що трапилося, — збіг обставин.

— Тобто? Ви можете пояснити детальніше?

— Ні. Я відчуваю. Слідчий розвів руками.

— Це не аргумент. Переконайте мене — на підставі фактів! Я не вважаю вас злочинцем чи психічно неврівноваженим. Але найбезглуздіша ситуація завжди має реальне підґрунтя. Не буває безпідставних вчинків. Я знаю, що ви — майстер рукопашного бою. І вас щось могло налякати?

Пілот заперечливо похитав головою.

— Свідомість, трапляється, отримує несподівану команду. І помилок тут не буває.

— Надто категорично! — у тон йому сказав слідчий. — Ви отримали з підсвідомості сигнал про смертельну загрозу? Що ж його викликало?

— Тінь.

— Хочете мене переконати, що боронилися від власного відбитка?

— Не ставтеся так презирливо до тіні, — швидко заговорив Пілот, і вперше слідчий відчув у його голосі хвилювання. — Не можна нехтувати поняттями лише тому, що вони не привертають особливої уваги. Весь наш рід, у кожному коліні, повинен був пам’ятати, що тінь несе в собі загрозу. І коли я побачив у тунелі власну тінь… немов відчув смертельну небезпеку. І саме цієї хвилини з’явився той. Його посмішка… — він поглянув на іграшку театру тіней і замовк.

Спалахнув екран, вмонтований у стіл. Слідчий зиркнув на нього, і Пілот зауважив, як дивно змінився вираз його обличчя.

— Звідки ви? — спитав слідчий, не підводячи голову.

— З Землі, я вже казав.

— Уточніть.

— Північна Америка. Предки переїхали туди у двадцять першому столітті з Японії.

— З якого міста?

— Звідки мені знати?

— Поцікавтесь на дозвіллі. Останнє питання: ви працювали на станції зондів тому, що там три штучних сонця? І за технічними умовами не повинно бути тіні?

— Так, — вражено сказав Пілот.

— Ідіть.

— Зовсім?..

— Зовсім.

Пілот ошелешено подивився на слідчого. Хотів щось іще спитати. Та передумав. Чемно вклонився і з полегкістю вихопився за двері.

Слідчий переписав з екрана відповідь Землі на свій запит. Предки Циркача переселилися з Північної Америки до Японії. Предки Пілота виїхали до Америки з міста, де народився Циркач. Слідчий підкреслив його назву: Хіросіма.

Прізвище Циркача — Ізерлі. Як у командира того проклятого атомного бомбардувальника “Енола Гей”.[9]

Він підійшов до вікна, підняв жалюзі. У кабінет ринула злива світла. Він мимохіть одступив — і помітив раптом, як багато в кімнаті чітко окреслених глибоких тіней, їх відкидали стіл, крісло, фіранка вікна…

І він сам.

Циркач заклинав людей тінню, спокутуючи прадавній, не свій злочин!

Слідчий увімкнув мікрофон і попросив увійти потерпілого.

Минуло вже чимало днів відтоді, як “машина” Заміховського занесла кудись Славка з Марією, але почуття тривоги в Чумака не слабшало. Щоразу, коли він опинявся на порозі прохідної, йому ввижалося попереду не тісне інститутське подвір’я, а безконечний тунель, довжина якого вимірюється не кілометрами, а роками, і що з нього ось-ось вигулькне сіра металева буда…

Якось Чумак застав у дворі Пойду. Той походжав між аркою воріт і місцем, де раніше стояла лабораторія, видивлявся щось на бруці. Помітивши вченого, він чемно привітався і, наче й не було нічого, полишив подвір’я.

Після того випадку Чумак почав з’являтися в інституті за годину до початку роботи. Щоразу потерпав, натискаючи на холодну з ночі клямку… І сьогодні, кивнувши неуважно вахтерові, поспішав по лункому фойє, і йому здавалося, що він уже вкотре відміряє ту саму відстань до тунелю, який вів у безодню. Та раптом його наздогнав старечий голос:

— Мирославе Петровичу, заждіть-но!

Чумак зупинився, здивовано обернувшись до літнього чоловіка за вахтерським столом.

— Візьміть ось. Співробітник ваш велів передати, — вахтер простягнув Чумакові ключ.

Мирослав Петрович, немов загіпнотизований, дивився на маленький блискучий предмет. Нарешті, отямившись, запитав:

— Який співробітник?

— Вусатий, високий. Прізвища не назвав…

— Хто з ним ще був?

— Нікого.

— Коли це сталося?

— Та десь о третій ночі. Такого ще ніколи не траплялося. Засиджуються… Але до десятої, ну, до одинадцятої. А щоб так… З’явився, як мара. Я саме закуняв, коли чую…

— Він щось казав?

— Та нічого. Велів тільки передати ключ. Вам особисто, і нікому більше.

Учений, подякувавши, поспішив на подвір’я. Лабораторія стояла на тому ж місці, що й місяць тому, ніби нікуди й не зникала. Ключ м’яко ввійшов у замкову шпарину… Перше, що побачив Чумак, було лігвище з брудного спальника, набитого цупким листям. Від нього тхнуло терпким запахом, схожим на запах хвої. Кришку пульта було піднято, і поряд з клавішею “в дорогу” лежала інструкція до “машини” Заміховського. На лабораторному столі учений помітив загальний зошит у синій оправі, а на ньому коробочку з фотоплівкою. Він уважно оглянув кожен закуток, зазирнув у всі шухляди довгого стола, але нічого більше не виявив. Сховавши плівку до кишені і ставши в дверях, щоб було ближче до світла, розкрив зошита і побачив знайомий нерозбірливий почерк. Та, почавши читати, Чумак ураз забув і про гачкуватість літер, з яких так-сяк було збито слова, і про численні закреслення та виправлення.

“Мій мудрий учителю