Читати книгу - "Коло Елу"

Вони пішли на цвинтар, упорядкували могилки мами та бабці. Після цвинтаря провідали доньку вуйка Йвана. Вона одна з усіх його дітей залишилася жити в Тихому.

Ганна-Софія та Дмитро довго не засиджувалися, адже восени скоро темніло. Тож по обіді вирушили на електричку. Назад Дмитро вже ледве дійшов. Удома дав дружині обіцянку піти наступного дня до лікаря. Обіцянку він виконав, але стан здоров’я не покращився. Зрештою Дмитро перестав відвідувати роботу, а з часом і виходити на вулицю. Лікарі тільки розводили руками, не знаючи, чим допомогти. Так тривало майже два роки.

Ганна-Софія намагалася не залишати чоловіка самого, піклувалася про нього, підтримувала, розважала. Матері допомагала Ольга. Вона якось стрімко подорослішала, з дівчинки з косичками враз перетворилася на серйозну молоду жінку.

До батька весь час приїжджала Віруся з внуками, інколи з чоловіком. Але Дмитрові ставало все гірше, а одного вечора він покликав Ганну-Софію до себе й сказав:

– Ти знаєш, я тебе ніколи не обманював, – почав він, – але є одна річ, яку я тобі ніколи не розповів. Я бачу, до чого все йде… – Він зупинив помахом руки спробу дружини заперечити й повторив: – Я бачу, до чого все йде, і мушу тобі розказати свою таємницю.

Він зробив тривалу паузу, мов збирався з думками, і продовжив:

– Я вбив людину.

Ганна-Софія спантеличено подивилася на чоловіка.

– Ти ж воював. Ти мусив це робити. Війна є війна.

– Ні, це інше. Не на війні. Пізніше.

Дружина не знала, що й сказати, а Дмитро розповів їй історію, яку проніс через усе життя. Він почав говорити з таким завзяттям, немов тільки й чекав можливості оприлюднити таємницю, що мучила його довгі роки.

– Це я вбив майора.

– Якого майора? – перепитала дружина, та в голові вже була відповідь.

Пам’ять, мов пружина, випросталась, і постало обличчя тільки однієї особи.

– Майора Барсукова, – відрізав Дмитро.

І хоча вона вже здогадалася сама, почуте примусило Ганну-Софію сісти на край ліжка. Жінка тільки й спромоглася промовити:

– Ти? Як же це сталося?

Дмитро почав розповідь, а дружина лише час від часу перебивала його запитаннями.

– Після того, як ти розповіла мені історію про Барсукова, я не міг спати. Картав себе за те, що не був поруч із тобою та Василем Захаровичем у важкий час. Бачив, як ви обоє страждаєте, тож вирішив поговорити з майором сам на сам. Спочатку я не знав, що можу йому сказати. Згодом у голову прийшли два варіанти. Перший – запропоную йому гроші. Багато грошей.

– І де б ти їх узяв? – запитала дружина.

– Знайшов би. Я хотів почути суму, а потім думати, де їх дістати. Усе б продав, що мав, позичив би в знайомих. Другий варіант був, на мою думку, менш реальний. Пригрозити майорові тим, що ми розповімо його начальству, що він чіплявся до тебе.

– І ти думав, що його цим налякаєш? – вражено запитала дружина. – Ти що, маленький? Яке начальство?

– Ну, не маленький, але тоді ще дуже молодий, – спробував пожартувати чоловік, побачивши, що дружину це зовсім не розвеселило. – Одного вечора я наважився й попрямував до Барсукова. Там почав його чекати.

– Але ти ж тоді був у відрядженні. Я достоту пам’ятаю.

– Так, але начальник забув у Львові потрібні креслення. Отож мене як наймолодшого відрядили додому. Так от, я хотів зустріти майора ввечері після роботи й поговорити з ним. Довго чекав, а його все не було. На вулиці почало темніти. Раптом я побачив, що в котрійсь із кімнат засвітилося світло. Після того рипнули двері, і з будинку вийшло двоє військових. Я ледве встиг заховатися. Трохи повагався, та рішення було прийняте: або сьогодні, або ніколи. Я зайшов у двір і постукав у двері. Спочатку довго ніхто не відчиняв, та от на порозі з’явився майор. Він, напевно, когось чекав, бо відчинив двері й, не повертаючи голови, пішов у кабінет. Я – за ним. На столі лежали залишки пиятики, розкидані порожні банки та пляшки.

Майор пройшов до крісла й тільки тоді повернувся до мене. Побачивши незнайомця, він навіть не змінився на лиці, лише запитав: «Э, ты кто?»

І тільки тоді я помітив, що він такий п’яний, що заледве розмовляє…

У Дмитра голос став тихіший. Йому важко було так довго говорити. Дружина простягнула склянку з водою й запитала:

– Тобі важко? Може, пізніше розкажеш?

Чоловік зробив кілька ковтків, заперечно похитав головою й продовжив:

– Я зрозумів, що розмови не буде, і мовчки розвернувся, щоб вийти. Та Барсуков кинувся за мною, упіймав за руку й затягнув назад у кабінет. А пізніше трапилося те, що роками я не міг забути. Мабуть, він був такий п’яний, що не розумів, що робить. Почав кричати, що я бандерівець і прийшов його вбити, потім вихопив із шухляди пістолет, почав ним махати й робити спроби прицілитись у мене. Далі все відбулося інстинктивно: я вхопив перше, що потрапило під руку, – якусь металеву статуетку зі столу, – й ударив нею майора по голові. Він якось дивно рохнув і завалився на підлогу. Я, мабуть, просто оглушив його, та, падаючи, він з усієї сили вдарився головою об кут стола. Ти ж пам’ятаєш