Читати книгу - "Подих диявола"

Місце було дивне. З декількох місць із землі струменіла вода, що злегка пахла тухлими яйцями.

— Сірка, — прохекав Лілієнкрон. — Десь під нашими ногами водна артерія зіштовхується з розжареною лавою й нагрівається. Тиск пари виштовхує її нагору.

— Вода допомагає розслабитися і зцілює,— додав Дималь. — Ми використовуємо її вдома для ванн, які благотворно діють на дух і тіло. На півночі є й цікавіші чудеса. На схилах вулкана можна знайти діри, досить великі, щоб у них сховатися. Там із-під землі виривається сильний вітер. Такий сильний, що збиває з ніг дорослу людину. Ми називаємо його «нафасібліс», подих диявола. На Семеру сила-силенна таких дір. Потрібно дотримуватися обережності й не підходити до них близько. Там загинуло багато людей.

Поки всі уважно слухали розповідь королівського сина, Оскар піднявся на найближчий стрімчак і подивився вниз. Від виду, що перед ним розстелявся, захоплювало дух. Палацовий комплекс тягнувся схилом кілометрів на два. Поміж деревами виднілися десятки маленьких і великих дахів, між ними мерехтіли вогники.

— Ідіть сюди! — покликав він. — Я навіть не думав, що палац такий великий.

Усі зібралися біля нього й захоплено милувалися панорамою.

— Будівельники назвали його Тенга, — сказав Дималь. — Його побудували індуси ще в дев’ятому столітті. Це був найбільший храм міста. Бачите, далі є ще храми. Той, у якому ви зустрічалися з батьком, використовується для найрізноманітніших цілей. Як лазня, кухня, стайня, склад або резиденція офіційних гостей. Найбільший і найважливіший будинок — Лоро Йонггранг, справжній палац. Він присвячений богу Шиві. Рельєфи на внутрішній балюстраді розповідають легенду про Раму в сорока двох зображеннях.

— Чому твої предки обрали своїм місцем проживання індуський храм? — запитала Лєна. — У них якесь особливе ставлення до цієї релігії?

— Мої предки — індуси. Всі королі Суматри та Яви були індусами. Якщо не враховувати місцеві вірування, то індуїзм — найстаріша релігія на наших островах. Вона з’явилася задовго до буддизму, ісламу та християнства.

— А яка ж релігія існувала тут раніше? — поцікавився Гумбольдт. — Від неї ще щось залишилося.

— Тільки в окремих регіонах. Її поглинули більші культи. — Він помовчав. — Ви чули легенду про два острови?

Ніхто з мандрівників її не знав.

— Тисячу років тому на Зондських островах жило тільки два народи. Один називався анак, що означає «діти». Ці люди жили на Яві й були мирними селянами. Вони сіяли, косили, молилися язичницьким богам, і ті давали їм мир і багатство. Назва другого народу була тунгал, і жили вони на Суматрі. Тунгали були воїнами, керував ними король Сукарно. Племена цього народу постійно вели міжусобні війни. Сукарно був дуже багатий і могутній, але проти войовничості своїх підданих він був неспроможний. А оскільки він був хитрий і підступний, то придумав, як може зміцнити свою владу. Поки тунгали борються між собою, то ніколи не вийде з них сильних націй.

У Сукарно з’явився план. Він вирішив подарувати своїм князям землі, що розташовані на значній відстані, і в такий спосіб перетворити їх на своїх підданих. Але всі землі на Суматрі вже були розподілені, тому він вирішив захопити мирний острів анаків. Він пустив чутку, що тільки золото робить людину щасливою, і той, у кого багато цього чудесного металу, — щаслива людина. Легковірні анаки на чолі зі своїм королем Ламароком повірили чуткам і почали міняти своїх тварин і землі на золото. Сукарно роздав більшу частину державної скарбниці, але, зрештою, острів став належати йому. Анаки не знали, куди їм іти й зібралися на півдні, недалеко від того місця, де ми з вами зараз стоїмо, — він указав на Бромо. — Вони були розгублені й розчаровані, і Сукарно легко оточив їх і забрав своє золото. Потім він загнав їх на схили Бромо й змусив кинутися в темні глибини. Ламарок стрибнув останнім.

Це так розгнівало бога Землі, що він викинув вогонь і дим. Із-під землі зметнулися вогненні стовпи, затремтіла земля. Величезна кам’яна брила вбила Сукарно. Однак його син залишився живим і продовжував справу свого батька. Як знак своєї королівської могутності він обрав цей храм і зробив його постійною резиденцією своєї династії. Він роздав землі острова своїм підданим і взяв із них клятву вірності.

Однак земля не заспокоювалася. Подейкували, що бог земних глибин із жалю подарував анакам нове життя. Щоб вижити, їм довелося змінити вигляд. Вони перетворилися на істот із пекла, з лускатою шкірою і рогами на голові. Так народилася легенда про кам’яних. Іще кажуть, що вони й досі живі й чекають, коли зможуть повернутися на поверхню й зажадати назад своє золото. Тепер їхня імперія називається Лемурією.

Оскар помітив реакцію Лілієнкрона. Той злегка здригнувся. Очевидно, учений уже чув цю назву раніше. «Ага, — подумав Оскар. — Так і знав, що він щось приховує». І задоволено кивнув. Інтуїції можна було довіряти.

— А що трапилося зі скарбами? — запитала Лєна. — Що сталося із золотом, яке Сукарно забрав у анаків?

Син короля знизав плечима.

— Цього ніхто не знає. Воно загубилося, або його

викрали. Храм, у якому воно зберігалося, стоїть і досі.

Якщо хочете, я вам його пізніше покажу.

Назад Дималь повів їх зарослими стежками. Та частина храму, куди вони потрапили, виглядала ще більш лиховісною і таємничою, ніж інша територія. Здається, сюди вже багато десятиліть ніхто не заходив. Тут стояли дивні статуї, деякі були повністю оповиті ліанами. У тіні могутніх дерев вони виявили будинок, що за формою нагадував дзвін. Від кутих залізних дверей нагору вели кам’яні сходинки.

— Ось вона — колишня скарбниця, — сказав Дималь. — Кажуть, саме тут колись лежало золото анаків. Навіть священнослужителі високого