Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— «Мерседес»? — поцікавилася Пуссі.
— Ні, прошу пані, «урсус», — пояснював Бікі.— Трактор, названий так на честь силача, який, зламавши роги турові, рятує свою кохану в романі Генрика Сенкевича.[7]
— Рятує кохану! Ах, як це благородно з його боку.
— Я теж хотів би когось рятувати.
— Рятуй.
— Чи, точніше, допомогти.
— Допоможи, Бікі.
— Я можу вас попросити…
— Проси, чому ні,— шепнули очі в темряві.
— Попросити розріджувач.
— Жартуєш?
— Ні. Я серйозно.
— Стоїть під вікном у шафці. Але змінимо тему. Це твоя машина, Бікі? Скільки циліндрів? Якого кольору оббивка? — голос знову потеплішав.
— Ні, не моя. Вона належить… Вона тягне… — в останню мить Хелонідес прикусив язик, збагнувши, що мало не ляпнув про їхню надсекретну операцію «Лісові привиди». — Я так добре не знаю і думаю, що буде краще, коли ми почекаємо на капітана Коота…
— Коота? Йонатана? — голос невидимої знайомої прозвучав знуджено й сонно. — Та це ж мій тато. Бай-бай!
Згасли золоті очі, і темрява стала не така м’яка, і запах став слабший.
— Тіу-тни! Віть-бить! — крізь сон крикнув Ерик і зашарудів пакетом.
Торохтіння трактора покотилося за річку, в напрямку селища, затихло, потім знову почало наростати вже на тому березі. Дерева занепокоїлись, передаючи одне одному чітке тріскотливе відлуння. Задеренчала навіть шибка в напіввідчиненому підвальному віконці, та саме в цей час мотор заглух і знову запала тиша.
Ще більше потемніло, як завжди буває перед самісіньким світанком. То тут, то там пташки тихими, приглушеними голосами прощалися з останніми снами.
Щось м’яке торкнулося щоки Хелонідеса.
— Це ви, Пуссі?
— Ні,— відповів Йонатан і голосом, суворішим, ніж звикле, додав: — Будіть, сержанте, капрала, і без зайвого шуму за мною.
Він стояв нерухомо, чекаючи, поки Ерик прочумається. Потім, уже не так впевнено і офіційно, промовив:
— Витремо лапи, щоб грязюки не нанести.
Повзик, нічого не бачачи в темряві, сів на спину Хелонідесу, той з’їхав з парапету на підлогу по дошці для прасування, підставленій Коотом, і, здається, всунувся в пляшки, бо задзвеніло скло.
— Тихше там, сержанте! — роздратовано цитьнув капітан.
У цілковитій темряві дійшли по встеленому килимом підвальному коридору до столика, на якому, освітлений лампочкою, стояв телефонний апарат кольору стиглого банана.
— Нічого не чіпайте. Гаряча лінія, — муркнув Йонатан і почав відгвинчувати великі накрутки з баранчиками на броньованій плиті, яка закривала вхід у стіні.
— А чим вона підігрівається і навіщо? — спитав Ерик.
Повернувши голову, Бікі шепнув:
— Цить… Не заважай шефові. А та лінія тільки називається «гаряча», бо з’єднує напряму, і якщо тут підняти трубку, то невідомо, хто одізветься з другого боку.
— Столиця, — пояснив Коот, який уважно наслухав, хоч і не переривав роботи. — Це коли ВІПи тут відпочивали, її підключили.
— ВІПи? — роззявив дзьоба Повзик.
— Міжнародна абревіатура: Veru Important Persons, — пошепки пояснив Бікі.— По-вашому ВЕПООСИ, тобто Вельми Поважні Особи…
Плита безшумно повернулася на ретельно змащених завісах. Махнувши лапою, командир показав напрямок і пропустив Бікі з Ериком вперед, бо тут вони вже не могли заблукати.
Йшли овальним тунелем, у якому, схилившись, могла поміститися людина. Збоку на стіні, прикріплені металевими скобами, тяглися кольорові кабелі, освітлені невеличкими лампочками, які створювали жовтуватий напівморок. Хоч Хелонідес дуже старався ступати обережно, час від часу він стукався панциром об бетон, і луна багаторазово повторювала цей звук.
Дорогу їм перетнув вузький жолоб з кабелями, який лежав упоперек, і тунель розширився, утворюючи щось на зразок кімнатки без вікон. Стелі тут не було: над головою в них густішав морок, розігнати який світло від лампочки не могло.
Нерухоме, задушливе повітря пахло металом, гумою і смолою.
— Тут, — сказав Коот і, поклавши лапу на плече Повзикові, пильно подивився йому в око.
Ерик злякався. Це що, ув’язнення за порушення дисципліни?
— Йшлося ж тільки про Заборону Покидати Пакет, — перелякано й дуже засмучено сказав він.
— На період усієї операції,— додав капітан. — Та я думаю, що вистачить на половину.
— Вистачить, — підхопив Ерик з надією в голосі й запобігливо додав: — Я виспався, відпочив… Правда, у мене таке відчуття, що хтось мені пера з хвоста пови…
Він урвав на півслові,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витівки Йонатана Коота», після закриття браузера.