Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Тітка розгублено закліпала очима.

— Таке враження, що в банку працюєш ти.

— І, до слова, про цяцю на твоїй шиї. Якщо цей камінець фарбований, то я — натуральна брюнетка.

Два місяці тому Олена показала Дані надзвичайно красивий синій камінь, краплеподібний, на тонкому срібному ланцюжку — вірніше, так вона сказала, що срібному. Ось що мені подарували, похвалилася вона. Це фарбований циркон, додала тітка, але Неждана, яка на коштовностях розумілася ще гірше, ніж на поезії, раптом відчула — цей камінь якщо і забарвлений, то принаймні не людьми. А ще — що він дуже дорогий. Це читалося в його густій волошковій глибині з шовковистим відблиском, у тому, як мінялися відтінки його промінців при електричному освітленні… У ньому було щось містичне і чисте, цнотливе — так стверджувала Олена. І носила його, не знімаючи.

— Це єдине, що я в нього взяла, — голос тітки затремтів. — Це насправді сапфір. Такий гарний… точно під колір моїх очей.

— Дуже романтично. Та не має значення, єдине чи ні — за цю «краплинку» можна купити дві наші квартири, ще й на меблі лишиться. Як його хоч звуть?

— Мій камінь? Гадаєш, його треба назвати?

— Тітко!!!

— Яка різниця? — Олена відвела очі.

— Оригінальне ім’я. Уявляю, як звучатиме в твого сина по батькові. Тьотю, — Дана накрила долонею тремтячі Оленині пальці, — я тебе не засуджую. Я ніколи не змогла б… хоча ні, брешу. Ще півгодини тому я не просто засуджувала тебе — вбити була готова, але зараз… Це твоє життя, я тільки не розумію, навіщо це тобі?

— А навіщо тобі Любомир Шеремет? — тітка аж скинулася, а небога вирячилася на неї, не вірячи своїм вухам. — Ага, отже, і я ще можу чимось тебе здивувати?! Так, серце, я не сліпа. Я все бачу. А ось ти, до речі, Любка свого до пуття й не бачила, чи я помиляюся? Він для тебе — голос із радіо, та ще, може, розмите зображення на сірому газетному фото, так? О, ще знімок у журналі, ледь не забула — кольоровий… Чи це щось більше?

— Я не знаю, що це, — глухо відповіла Дана.

— Тоді я тобі заздрю. Деколи краще не знати. Бо я кохаю його. Я дуже сильно люблю цього чоловіка. Через те й не можу ставити його перед вибором. Розумієш?

— Ні.

— Прийде час — зрозумієш. Уже скоро. Інколи вибір — це найстрашніше з того, перед чим взагалі може постати людина. Необхідність вибору розбиває сім’ї і серця, часом навіть життя забирає. Не завжди цього можна уникнути, бо дрібний вибір ми, по суті, робимо щохвилини, але, якщо є можливість, то такого — саме такого, про який я говорила, — краще уникати.

— І як ти тепер збираєшся вчинити?

— Звільнюся з роботи і народжу дитину.

— Саме в такій послідовності?

— Тільки в такій, Дано. Тільки в такій. Ти не переживай… я зібрала трохи грошей — він мені добре платив, надто добре — я підозрюю, значно більше, ніж я того варта. Але то пусте — все одно для дитини. Ну, і ще деякі заощадження у нас лишилися з тих часів — я встигла дещицю в долари перевести, хату мамину продала… Так що гроші в нас будуть. Прорвемося.

— Чхати я хотіла на гроші. Пообіцяй мені, що не помреш!

— Всі ми помремо — рано чи пізно. Але обіцяю не квапитися, — Олена дивилася на небогу з ніжною усмішкою на рожевих губах. — Мені ще тебе в люди виводити, сина… Ніколи байдики в могилі бити. Все буде добре.

Дана аж затремтіла від поганого передчуття — власне, навіть од усвідомлення того, що її знову дурять, а вона безсила цьому стати на заваді. Усе її життя підтверджувало невеселу істину — ледве дорослі починали запевняти її, що все буде гаразд — обов’язково траплялося щось погане. Ось мама… стоїть із розбитим до крові носом: «Я буду щаслива! Я на це заслужила!» Тепер — тітка Олена — ті ж слова, ніс цілий, але загальний вигляд… Щось їй це все не подобається!

— Йди поспи, — буркнула вона тітці, зчищаючи з тарілок залишки каші — вони обидві боролися з гречкою, але не мали апетиту, тому каша перемогла. — На тобі лиця немає. Ще гляне на тебе твій містер Ікс, і відразу «швидку» викличе, будеш тоді знати!

— Твоя правда, — Олена важко піднялася з-за столу. — А ти?

— Приберу зараз, ось посуд помию, а потім радіо послухаю. Сьогодні мають дати Любомира в повторі — я минулої неділі не слухала… Про якогось Рéмбо.

— Рембó, — виправила тітка. — Артур, чи, як дехто вимовляє на французький манер його ім’я, Артюр Рембó. Геніальний французький поет-символіст. Ще твоєму Любку до нього… як до неба рачки. Він помер у тридцять сім років, писати перестав у дев’ятнадцять, однак багато встиг. Ну добре, не буду тобі заважати. Насолоджуйся.

Дана довго дивилася на двері, що зачинилися за Оленою, і напружено розмірковувала, як така розумна жінка може бути водночас такою дурною.

Тітка доходила до семи з половиною місяців — далі збунтувалися нирки. Вони просто відмовлялися працювати, справа дійшла до штучних пологів, і лікарі буквально витягнули