Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Але, як би там не було, „летюча тарілка” блукальців вже випірнала з синього мертвотного клуб‘я і здіймалася понад ним, залишаючи позаду двокілометрову брилу, яка ледь не стала останнім пунктом їхнього маршруту. На нерівному боці брили здіймалася похмура хмара пилу, здійнятого ними. Або тим чорним трикутником, що летів за ними, але так і не спромігся вистрибнути з-за кам‘яного обрію. Здається, їхнім переслідувачам дещо не пощастило. Навіть більше: дуже не пощастило. Але жодного полегшення з цього приводу Норильцєв чомусь не відчував.

Та й яке тут могло бути полегшення, якщо навкруги, завдяки місцевому сонцю, що лискуче вибухнуло на випуклому жовтавому обрії, стало видно сотні, якщо не тисячі, інших брил. Брили відображувалися чорними цятками тіней на хмарному золоті планети і повільно линуло за обрій, завдяки тому, що апарат майже врівноважив свою швидкість з ними. Примарно линуло. Сюрреалістичне.

— Що там? — гукнув з машинного відділення Кременчук. Чи подумав звідти?

— Нічого, — зморено відповів Ігор, спостерігаючи за тим, як цятки тіней на поверхні жовтої планети сходяться на обрії вузьким клином. — Нічого особливого, якщо не зауважувати на те, що ми, здається, втрапили в кільце, яке оточує цю планету.

— Яке таке кільце?

— Звичайне. На кшталт нашого сатурнового.

І Ігор мовчки розпочав робити повільні й виважені маневри, наближуючи їхній багатостраждальний апарат до близьких вже хмар: з боку відкритого космосу брил було набагато більше і никати поміж них з погано керованим механізмом дуже не хотілось. Хотілося, врешті решт, сісти на спокійну поверхню спокійного небесного тіла, відпочити від усіх нещодавніх пригод, зібратися з думками, остаточно налагодити апарат і вирішити, нарешті, яким чином дістатися до рідного світу. Колись в давнину люди для цього в монастирі ховались. Зараз навколо монастирів не спостерігалось. Навкруги спостерігався потрощений на брили орбітальний простір з незнайомим малюнком сузір‘їв, сюрреалістичне небо і бурштинова, якась затишно-сонячна поверхня нової невідомої планети.

Обережно, дуже обережно, Норильцєв розпочав подальше зниження, зиркаючи іноді на напівнепритомну Соньку й піррянську копицю, що вже лежали просто на долівці: до апарату розпочала повертатись очікувана вага.

Вочевидь, це відчув і капітан, бо загорлав від тріскучої динамо-машини:

— Агов, агов, Норильцєве, ти що там робиш?

— Намагаюся нас врятувати, — відмахнувся той, спостерігаючи за тим, як на екрани насувається великий золотистий континент з темними вінами річок, що покраяли його.

— Почекай, почекай! — захвилювався Кременчук, з‘являючись зненацька на порозі рубки.

Але було вже запізно. Континент на очах перетворювався на безмежну хвилясту рівнину, помережану деінде якимись, напрочуд прямими, лініями. Шляхи, чи що? На обрії лінії впиралися в річкове русло, примхливо вигнуте, як Дніпро біля Гременця.

— Та зачекай же ти! Розібратися треба! — загаласував Богдан, водночас втискуючись на вільне місце та й вслухаючись у посвист призупинених двигунів із щемким сподіванням того, що хлопець прийняв єдине правильне рішення.

Апарат стрімко, хоча й за дуже спадистою траєкторією, опускався на поверхню планети, яка поступово тьмяніла під ним. Бо невідоме сонце вже залишилось позаду, а попереду проступала ніч, у якій розчинялись прямі, наче доля фанатика, лінії загадкових „шляхів”, до котрих і линув апарат землян.

— Все одне треба було на орбіті перечекати, — буркотливо зауважив Кременчук, вдивляючись в зоряне небо, яке певний час тому нерухомо нависло над „тарілкою” та й відображувалось зараз на декількох екранах.

На інших екранах в тьмяному світлі увімкнутих прожекторів ледь коливалась стіна височезної — ледь не в два метри! — трави, схожої чимось на збільшений земний ковил, який оточив апарат з усіх його пожолоблених боків. В мікрофонах зовнішнього зв‘язку чувся стрекіт і якесь стомлене дзижчання: мабуть, місцева комашня влаштовувала своє нічне шоу.

— Яка орбіта? Яка така орбіта?!? — захвилювалась Сонька. Була вона ще блідою, а її рука, фахове вправлена Богданом, висіла на імпровізованій пов‘язці. — Все Ігор вірно зробив. Двигуни он знову скисли. Є в мене одна ідея, як їх автономно, без динамок усіляких, змусити працювати. Ще на Піррі ця ідейка виникла, але…

— Яка ідейка? Яка така ідейка?!? — в тон дівчині, але вкрай роздратовано, загорлав Кременчук. — Що ти в техніці тямити можеш?!.. Особливо в інопланетній.

— Капітане, я тобі вже якось зауважувала, що ще в школі у мене з фізики п‘ятірка була. З математики, до речі, теж…

— А з астрономії?… І за якою системою? Дванадцятибальною? — зневажливо пирхнув Богдан.

Ігор мовчки спостерігав за ними, а Нкса мляво вовтузився біля пульту. Неначе рани зализував Нкса.

- І з астрономії теж! — доволі пихато кинуло дівчисько. — На відміну, мабуть, від декого. І… І, певна річ… Певна річ, моїх знань вистачило для того, щоб зрозуміти одну дивну особливість неба в околицях Пірра.

— Яку? — коротко шмигнув носом Норильцєв.

— Ну-ну… — іронічно кинув і Богдан.

— Коли ми динамо до апарату затягнули… Вночі… Коли Ігор заснув…

— Ну-ну…

— В нашому апараті, до речі, наукове обладнання дуже гарне. Дослідницьким є наш апарат на відміну…

— Ти про апарат оповідати будеш?

— Ні, ні! — Здавалося, що Сонька й сама невпевнена в результатах своїх досліджень. Але за мить вона вперто метельнула головою й продовжила: — Так ось… Дивна річ, звісно, але у зірок Пірра не спостерігалось ефекту Доплера.

— Ну, то й що? — не зрозумів Богдан.

— Не може бути! — тихо ахнув кмітливіший і більш освічений, не дивлячись на свій юний вік, Норильцєв.

— Здається, що може. А для тупіших додам, що Всесвіт в околицях Пірра припинив свою фундаментальну дію. Тобто, своє розбігання.

— Не може бути! — зациклило Норильцєва.

— Яке таке розбігання?!? — зненацька пискнув Нкса. — Ніякого розбігання немає. Усі зірки просто рухаються. Від сходу до заходу. Це точно встановлено. Я ж казав тобі, Крчуче!

Сонька скривилась, необережно ворухнувши хворою рукою, і з певним здивуванням зиркнула на крчовника: