Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

«Нічого, — подумав Сірко, — зараз Рябко ухопить тебе за патли, нахабо нещасний. Дух із тебе випустить».

Але Рябко, на диво, відскочив од своєї ямки. З жалем стежив, як цуцик, залізши в ямку, викидав звідти землю.

Від здивування Сірко перебакирив голову.

Та небавом довелося здивуватися ще раз.

Сірко стояв біля тину. Дивився, як посеред вулиці великий чорний Беньо, вигнувши хребта, гриз костомаху. Раптом де не взявся рудий цуцик. Гаркнув на Беня. Той вайлувато відскочив. А цуцик забрав костомаху й потягнув У кущі.

Якось на вулиці Сірко побачив, як цуцик підскочив до здорового кудлатого Рекса і вкусив за лапу. Здавалося, мить — і од цуцика зостануться тільки кігті. Але Рекс винувато заскавучав і, підібгавши хвоста, втік у кукурудзу.

Та найбільше здивував Сірка ще один випадок. Під кущем бузини, в холодку, сиділа Жучка. Сюди прибіг Рекс, приплентався Беньо. Потім смикнув Рекса за хвоста.

Тоді накинувся на Рябка. А ті лише відгавкувались. Та вискочив господар Жучки. Потягнув пужалном Рекса по хребту, усмалив Беня, зачепив Рябка, замахнувся на цуцика і… рука його з пужалном заклякла в повітрі.

Здивований Сірко так-таки нічого і не втямив.

— Слухай, — спитав якось Сірко вайлуватого Беня, з яким уже встиг обнюхатися. — Що ото за рудий? Пристав до мене вчора, як реп’ях до хвоста. Я йому ледь горло не перегриз.

— Ти що! — перелякано глянув Беньо. — Ти краще подалі від гріха. Барона через нього забрала будка. А Муху звинуватили, що вона скажена. Це ж Пуфик нашого гицля.

Гоша з тридцятої квартири — пророк. «Основне, — каже, — мати хороший настрій. А зіпсувати його — знайдеться кому».

Піднімаюся вранці. Моя благовірна вже роги на голові накрутила. Розфуфирилася. А мені на сніданок знову хека свіжомороженого під носа суне.

— У тебе що, — питаю, — капітан далекого плавання полюбовник? Щоранку хек і хек?

— Ні, каже вона. — У мене чоловік — водолаз. З калюж не вилазить.

Обмінялися компліментами.

Вона зауважила, що я неотесаний мужлан. Я сказав, що вона пронафталінена інтелігентка. Додав «пропади ти пропадом» і грюкнув дверима. Пішов підвищувати продуктивність праці.

Виходжу з будинку. Глядь: сидить якийсь тип на лавочці. В окулярах. Газету читає.

Мене аж пересмикнуло. Чого це він з самого ранку інтелігента з себе корчить? Пресою прикривається. Кого він підстерігає? Може, мою? Вона коли побачить когось в окулярах, сокоче, наче качка біля качура: «Який інтелігентний, який імпозантний!» Сьогодні роги для кого крутила? Коло мене безрога ходить. Причесатися забуває. А тут на одні пазуряки пляшку ацетону вибухала. Балкон можна було б пофарбувати… Зараз я вам ті роги вправлю!

Сів поруч з очкариком. Ногу на ногу. Руки на грудях калачиком. Носа нахабно йому в газету:

— Ну? Що там у світі? Про Машку Рябеньку не пишуть?

Корчить із себе бозіньку:

— Вибачте, хто така Машка Рябенька?

— Моя благовірна… Може, скажеш, не чув про неї ніколи?

— Вона що у вас футболістка чи космонавтка?

— Космонавтка… На віникові літає… Може, скажеш, твоя ангел?

Нічого не сказав. Тільки воло ворухнулося.

— Що, себе шкода? — питаю. — А хека тобі не шкода?.. Свіжомороженого?..

Глянув на мене підозріло. Відсунувся.

— Відпливаєш? Пливи, пливи. Капітан далекого плавання. Далеко від мене не відпливеш. Я тобі таку торпеду підсуну…

Намагається посміхатися:

— Ви, певне, на флоті служили?

— Ага… Все життя служив… Підводником… На підводі їздив. Ти давай начистоту: хека зумисне щодня підсуваєш? Щоб вона мене морила? Щоб я через рік загнувся? Зіграв у ящик… А потім з Машкою будете по курортах гасати? В грязях вилежуватися? Чи, може, ти дисертацію на мені пишеш? Я тобі замість щура піддослідного?.. А я, може, й майстер «золоті руки». Це вони сьогодні так вібрують. Після твого хека… У мене від нього алергія…

Він каже:

— Справді. Ось аж ніс почервонів… Тільки я не знаю ні вашої Машки, ні вашого хека…

Оглядаюся: Машка за мною стоїть. І парасольку ручкою до мене повертає.

— О, — зрадів я. — Ти мене чекаєш? А що в лісі здохло?

— Зараз здохне, — каже Машка. — І мене парасолькою по капелюсі.

Очкарик драпонув. Я тільки встиг крикнути:

— Терористка проклята. Хунти на тебе нема. — І заховався під лавочку…

Мені вдалося впіймати живого неандертальця. У глухих Карпатах.

Видряпуюсь поміж густими заростями вгору. Раптом чую — щось хропе. Дивлюсь — не то вепр, не то ведмідь.

Простягнувся під буком. Я до нього — лишенько моє. Подоба людини. Тільки патлате й волохате.

Ясно. Дикун.

Витяг я із мішка альпіністську мотузку. Обмотав нею дикуна і прив’язав до бука.

Сиджу. Думаю. Що робити далі? Таке двометрове й десятипудове чудовисько я не дотягну на собі. Кликати когось на допомогу — даремно. І можна втратити те, що всьому вченому світові навіть не снилося. Потім, навіщо я маю ділити славу? Відкриття моє, а хтось буде пожинати лаври.

Я вже бачив заголовки газет світу: «Альпініст Буця упіймав первісну людину!», «Неандерталець та Буця», «Живий предок і щасливий нащадок…»

Предок промимрив і повернувся до мене спиною.

Узяв я фотоапарат.