Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Незабаром увійшли два продавці й почали збуджено обговорювати справу — вигляд вони мали, як справжні бовдури. Я почув гіперболізований звіт про власні злочини та припущення щодо місця мого перебування. Потім я знову почав планувати. Нездоланною перешкодою, особливо тепер, коли підняли тривогу, стало винести награбоване. Тож я пішов на товарний склад — подивитися, чи нема там якоїсь можливості запакувати речі й адресувати пакунок, але не зміг зрозуміти систему контролю в магазині. Десь об одинадцятій годині сніг, що встиг нападати, розтанув, день був гарний і трохи тепліший, ніж напередодні. Я вирішив, що торговельний центр безнадійний, і вийшов, обурений невезінням і маючи в голові тільки невиразний план дій.

— Ось коли починаєш усвідомлювати, — сказав Невидимець, — повну невигідність мого становища. В мене не було ні притулку… ні одягу… дістати одяг означало б відмовитись від усіх моїх переваг, перетворитися на щось дивне й жахливе. Я голодував, оскільки їсти — наповнювати шлунок іще не засвоєною речовиною — означало безглуздо явити себе світу.

— Я ніколи про це не замислювався, — сказав Кемп.

— І я також. А сніг попередив мене про інші небезпеки. Я не міг виходити надвір, коли падає сніг… він би осів на мені — і викрив. Дощ також зробив би з мене мокрий контур, блискучі обриси людини — бульбашку. А в туман… я був би схожий на невиразну бульбашку, силует, слизький контур людини. Ба більше, коли я виходив надвір — через своєрідний лондонський клімат — на ногах налипав бруд, на шкірі лишалися плями від пилу. Від цього я ставав видимим — і ніколи не знав, коли саме це трапиться. Але ясно розумів, що чекати доведеться недовго.

Принаймні в Лондоні.

Тож я нетрями рушив на вулицю Грейт-Портленд і опинився в самому кінці, де винаймав кімнату. Побачивши натовп, я не пішов далі. Люди стояли навпроти спаленого мною будинку, з руїн котрого досі піднімався дим. Моєю найневідкладнішою проблемою було дістати одяг. Також мене турбувало, що робити з обличчям. Аж тут в одній з невеличких крамничок я побачив газети, цукерки, іграшки, канцелярське приладдя, запізнілі різдвяні жарти тощо — і безліч масок і носів. І тут я зрозумів, що проблему вирішено. Водномить переді мною постав план. Я розвернувся, вже не безцільно, і пішов… обхідним шляхом, щоб уникнути переповнених доріг… до глухих вулиць на північ від Стренду; я згадав — хоч не дуже виразно, де саме, — що в тому районі є крамнички театральних костюмерів.

День був холодний, і щипучий вітер летів вулицями на північ. Я ішов швидко, щоб на мене не наштовхувалися ззаду. Кожне перехрестя було небезпечним, за кожним перехожим доводилося пильно спостерігати. Один чоловік, котрого я збирався проминути в кінці вулиці Бедфорд, раптово розвернувся і пішов просто на мене, відштовхнувши мене на дорогу, мало не під колеса двоколісного екіпажа, що саме проїздив поруч. Кучер вирішив, що він об щось ударився. Я був настільки знервований цією сутичкою, що пішов на ринок на Ковент-Гарден і деякий час сидів у тихому кутку біля прилавка з фіалками, відсапуючись і тремтячи. Я зрозумів, що знову застудився і мушу заховатись на якийсь час, бо моє чхання привертатиме увагу.

Нарешті я знайшов місце, котре шукав — брудну, засиджену мухами крамничку на безлюдній вуличці поблизу Друрі-лейн, де у вітрині було повно мішурних суконь, фальшивих коштовностей, перук, пантофель, маскарадних костюмів і театральних світлин. Крамниця була старомодною, низькою і темною, а над нею підносився чотирьохповерховий будинок, похмурий і гнітючий. Я зазирнув у вікно і, не побачивши всередині нікого, ввійшов. Коли двері відчинилися, задзвенів дзвоник. Я залишив двері відчиненими, обійшов навколо голої костюмної стійки і заховався в кутку за великим дзеркалом. Десь хвилину ніхто не з’являвся. Потім почулися важкі широкі кроки, і в крамниці з’явився чоловік.

Тепер я мав цілком визначений план. Я мав намір пройти в будинок, заховатися десь на верхньому поверсі, дочекатися слушної нагоди, а коли все затихне, пошукати перуку, маску, окуляри й костюм і піти у світ, можливо, гротескною, але цілком правдоподібною фігурою. А ще я міг би випадково вкрасти в будинку всі наявні гроші.

Чоловік, який щойно ввійшов до крамниці, був приземкуватим, худим, згорбленим і мав густі брови, довгі руки і дуже короткі криві ноги. Мабуть, я перервав його сніданок. Він очікувально оглянув крамницю. Спершу його здивувало, що та виявилася порожньою, але пізніше це його розлютило. «Кляті хлопчиська!» — вигукнув він. І вийшов на вулицю. За хвилину він знову повернувся, злобно штовхнув ногою двері й, нарікаючи, рушив назад у будинок.

Я швидко пішов слідом за ним, але, почувши звуки моїх кроків, він одразу зупинився. Я вчинив так само, перелякавшись гостроти його слуху. Він грюкнув дверима просто мені в обличчя.

Почувався я ніяково. Раптом до мене долинули його швидкі кроки, і двері знову відчинились. Він стояв, оглядаючи крамницю, і досі був чимось незадоволений. Потім, щось промимривши про себе, він зазирнув за прилавок і подивився за стійкою. Трохи постояв у нерішучості. Він залишив двері будинку відчиненими, тож я прослизнув усередину.

Це була дивна маленька кімната, бідно умебльована, зате з великою кількістю масок у кутку. На столі стояв пізній сніданок… як нестерпно було для мене, Кемпе, вдихати запах кави і спостерігати, як власник крамнички ввійшов і продовжив трапезу! Його манери за столом страшенно мене дратували. У маленькій кімнаті було троє дверей: одні вели нагору, а двоє інших униз, та всі вони були зачинені. Поки власник був у кімнаті, я не міг вийти, а через його настороженість не міг навіть рухатись, у той час як у мене за спиною гуляв протяг. Двічі я саме вчасно придушував чхання.