Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

Ненаситець.

Петро Рогоза знову пішов до стерна і став на чердаку поруч з

Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на

Ненаситці одному не вправити.

Як і предрікала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вітру

не було, і вода линула до порогу тихо, відбиваючи в собі золоте

проміння сонця і блакитне небо з невеликими, біленькими, немов руна

чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камінь

Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Дніпро зникав там з

очей, ховаючись за камінням, разом з цілими горами своєї піни... і

тільки могутнє дудіння й ревіння подавало звістку, що там нижче, за

Рвачем, Дніпро падав на гострі скелі і то стогнав, то ревів диким

звірем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землі і покотити

геть ті скелі й каміння, що рвали на шматки його тіло... Гребці вже не

чули голосу стернарів і Петро тільки рукою показував, з якого боку

загрібати, а з якого табанити.

Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву

руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила

течії і, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порогу на

другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала

його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб

розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода

бриніла позад дуба, як бренить натягнена струна.

За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порогу і вийшов на

тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з

правого берега в саме пекло порогу.

- От тепер і пообідати б непогано, - сказав Петро, сходячи з

чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: - Сходь і ти,

Якове, тут уже й дитина справить.

- Гей ти, паливодо! - гукнув далі Петро до брата Гната. - У гречку

стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до

стерна!

- Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина

вправить? - одповів Гнат. - У дубі є дитина, нехай вона й стернує!

- Ну, ну, не базікай, - сказав Петро суворо, - а йди, коли тобі

говорять.

Гнат більше не сперечався, і ставши на чердак, почав стернувати.

Козаки пообідали без варива те, що подарував їм Глоба: сало,

тараню, огірки та кавуни. Нема чого говорити - уконтентовались поки

добре, так, що хоч би й відпочити, так на горе не було часу: через

годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та те ще б нічого, а то

незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовничі, а сей уже не

жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках.

За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали і тиснули річку з

обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і

ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях

Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже

проскочив Будиловський поріг і козаки здалеку вгляділи великі,

дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки.

Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою

(лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки

та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і

звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий

верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на

голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й

простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.

Петро направив дуба прямо між лапи тієї почвари і козаки опинилися

у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова.

- Тут будемо ночувати, - сказав отаман. - Розкладайте багаття, а

баби зварять нам кулешу.

Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця,

піднімалися височенні скелі шиї і голови острова-почвари.

- Ой сумно ж тут як! - говорили жінки. - Ще, боронь Боже,

зваляться сі скелі на нас. Ми ж тут під скелями мов комашки маленькі.

- Та чудно якось сей острів зветься... - звернувся Іван Балан до

Гарабурди. - Що воно означає, дядьку,

“Перун”?

- Я й сам, сину, - одповів старий запорожець, - ще з молодих літ

цікавився дізнатись, через що сей дивовижний острів так чудно зветься,

так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу.

До Гарабурди підсунулися й козаки, й жінки.

- У Києві, ще тоді як царювали там князі, а люди ще не хрещені

були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини,