Читати книгу - "Щаслива зірка полковника Кладо, Ростислав Феодосійович Самбук"

Фрау Марта Шмербрюхен відзначалася мало не дитячою допитливістю й полюбляла стромляти свого завжди вологого й червоного носа куди слід і не слід. Віллі Бут — він займав дві кімнати на другому поверсі пансіону — одного разу чув, як фрау Марта поважно розпитувала двох підлітків про переваги якихось лижних кріплень над іншими. Наступного ранку він жартома запитав, чи не причарував її слалом або швидкісний спуск, але фрау Марта не сприйняла його жарту. Зсунула свої круглі, в металевій оправі окуляри на чоло й мовила:

— А чому б і ні?

Віллі так і не знайшов, що відповісти: справді, фрау Шмербрюхен або трохи прибити, або оригіналка з оригіналок…

Але кістлява й червононоса фрау Шмербрюхен була не така вже й оригіналка — вона вміло використовувала свою славу дивачки, збираючи інформацію для штутгартського гуртка «Алеманіше Арбейтскрайс».

Спочатку Віллі Бут не зацікавив фрау Шмербрюхен: середній письменник із середніми прибутками, який півдня, зачинившись, марнує папір. Майже ні з ким не зустрічається, відлюдник, як і належить письменникові (чому письменникові треба бути відлюдником, фрау Марта не знала, та була в цьому переконана).

Мешканець пансіону, який наймав кімнату навпроти Віллі Бута, цікавив фрау Шмербрюхен куди більше — удає з себе колишнього комерсанта. Ну й сиди собі спокійно в містечку, відпочивай, дихай свіжим гірським повітрям, — а він раз чи двічі на тиждень їздить до Цюріха, кілька днів просидів навіть у Берні.

Для чого, спитати б, йому Берн?

Фрау Марта відразу запідозрила щось не чисте й не спускала очей з комерсанта. Якось, коли до нього прийшли двоє чоловіків, піднялася на другий поверх, спробувала визирнути в замкову щілину, але нічого не побачила — чути лише, як сміються і про щось шепочуться.

Вона так захопилася підслуховуванням, що не почула кроків на сходах. Останньої миті встигла відскочити од дверей і вдала, ніби роздивляється щось у вікні.

Чоловік відчинив кімнату по той бік сходів. Фрау Шмербрюхен запримітила, що він гарно одягнений: пальто модного крою, гарний капелюх, ще й ціпок із срібною галкою. «Новенький…» — зрозуміла, бо та кімната була вільна вже два тижні.

Чоловік зайшов до свого покою, фрау Марта нечутно, попід стіною рушила назад, на мить затрималася біля дверей, що вели до кімнат письменника, і раптом почула…

Чи тільки здалося їй?

Фрау Шмербрюхен притиснулася вухом до дверей: тепер не було жодного сумніву — з кімнати долітали звуки морзянки.

Наступного ранку фрау Шмербрюхен була в Цюріху. Подзвонивши по телефону, впевнилася, що потрібна їй особа на місці, потім сіла у трамвай.

Гауптштурмфюрер СС Крейцберг прийняв фрау Марту в своєму номері готелю «Палас».

— Ви що, з глузду з'їхали? — почав не зовсім ввічливо. — Дзвоните, а тепер просто сюди! Я просив усіх забути мої координати і лише в крайньому разі…

— У мене крайній! — твердо перебила його фрау Шмербрюхен.

Вислухавши її, гауптштурмфюрер мусив погодитися — повідомлення термінове й заслуговує на увагу. Він подумав трохи й мовив:

— Це може бути англійський чи французький радист. Або ж цей ваш сусіда випадково піймав приймачем морзянку.

Фрау Шмербрюхен похитала головою. Заперечила:

— Але ж моя інтуїція…

— Помовч із своєю інтуїцією! — обірвав її Крейцберг. — От що, російський радист виходить в ефір двічі на добу. З сьомої до сьомої тридцяти п'яти ранку і від двадцятої до двадцять першої години. Ви коли почули морзянку? Близько дев'ятої вечора? Чудово, спробуйте підслухати завтра. В разі удачі приїдете післязавтра вранці.

Через день, вислухавши донесення фрау Шмербрюхен, Крейцберг запитав:

— У пансіоні є вільні кімнати?

— На жаль, днями віддано останню.

— Тоді зробимо так. Сьогодні ви повідомите хазяйку пансіону, що виїжджаєте. Завтра я займу вашу кімнату, а ви повертайтесь до Штутгарта.

Дюбюель стояв біля вікна, коли до пансіону під'їхало таксі. З машини вийшов чоловік у темному пальті, дістав валізу із заднього сидіння. Повернувся, поправив капелюха, і Дюбюель упізнав Крейцберга.

Таксі рушило, а гауптштурмфюрер попрямував через дорогу просто до їхнього пансіону.

Дюбюель відступив у глиб кімнати. Іншому побачене видалося б важким сном, маячнею, та він не здивувався ані на секунду — зрештою, поява Крейцберга була логічна, бо гестапівці, звичайно, не припинили полювання на їхні рації. Випадковістю можна було вважати хіба те, що саме гауптштурмфюрер Крейцберг з'явився тут, але, як подумати, не така це вже й дивина. На Принц-Альбрехтштрасе могли якось довідатися, що російський резидент, так спритно вислизнувши з їхніх рук у Парижі, перекинувся до Швейцарії, а Крейцберг добре знає його, то кому ж очолити пошук?

Дюбюель прочинив двері в коридор, прислухався: хазяйка розмовляла із Крейцбергом, вихваляла кімнату, звідки сьогодні виїхала фрау Шмербрюхен. Отже, гауптштурмфюрер оселяється в пансіоні.

Дюбюель обережно постукав у двері кімнати Віллі, та Бут почув відразу — відчинив і, помітивши тривогу на обличчі в Дюбюеля, відступив.

— Що трапилося, Вернер? — запитав. Він навіть наодинці називав Дюбюеля його новим ім'ям. Четверте ім'я за півроку, та що вдієш: Вернер Бауер — то й Вернер Бауер, і не знати, скільки ще паспортів доведеться поміняти.

— Погано… — покрутив головою Дюбюель. — Пам'ятаєш, я розповідав про гауптштурмфюрера Крейцберга? Він тут… — тицьнув пальцем у підлогу.

— Оце-то так! — Віллі одразу оцінив усю серйозність ситуації. — Отже, гестапо!

— І полюють на тебе! — мовив Дюбюель переконано. — Про моє ж перебування тут ще не знають.

— Мабуть, що так… Адже Крейцберга ти знаєш, вони б не припустилися цієї похибки.

Дюбюель зиркнув на годинника.

— Сьогодні сеанс не відбудеться, — наказав. — І завтра вранці теж.

— Шкода, маємо важливі повідомлення.

— Наче не я шифрував їх!.. Та що ж нам робити? — сів на диван, закурив. — Так відразу й не придумаєш.

— Становище не з приємних, — погодився Віллі.

— Але