Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

В труні тихо спить Іван,

Не бажає більше нич:

В ручці має галаган -

Той, що дав йому панич.

1881

Журавлі ключем летять

Піднебесним пла́єм,

Діти радісно кричать

І довкола ну скакать

Прастарим звичаєм:

Круцю, круцю, журавлі,

Ваша мати на воді! 22

І глядять напів з страхом,

А напівцікаво,

Чи ключ змилиться й кругом

Завертиться, чи тягом

Геть полетить право?

Круцю, круцю, журавлі,

Ваша мати на воді!

Полетіли журавлі,

З дороги не збились,

А хлоп’ята ті малі

За ключем, пок щез у млі,

Довго ще дивились.

Круцю, круцю, журавлі,

Ваша мати на воді!

«От неправда, що мені

Баба говорили!

Від їх пісні журавлі,

Не знижались до землі,

Шляху не змилили!»

Круцю, круцю, журавлі,

Ваша мати на воді!

Правда, діти, не все так,

Як бабуся каже,

Та сю казку перший знак,

Перша проба, хоч і як

Зроблена, покаже.

Круцю, круцю, журавлі,

Ваша мати на воді!

Та ростимите, й казки

Не згірш «злотих утят»

В тисячнії вузлики

Ваші простії думки

Спутають, окрутять.

Круцю, круцю, журавлі,

Ваша мати на воді!

І не ваш ум - з пут брехні

До правди добитись!

Гірш, ніж птахи ті блудні,

Мете за слова марні

Весь свій вік крутитись.

Круцю, круцю, журавлі,

Ваша мати на воді!

1881

Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,

Отсе здовж загону снує,-

Се Terminus 23 наш, се межа, перекладина,

Знак, поки «моє» і «твоє».

По сей бік чотири загони Трохимові,

По той бік Михайлові три:

Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,

Чужого ж і п'ядь не бери!

І що кому в тім, що Михайло й Трохим

На своїх загонах криваво бідують,

Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,

Прийде передновок - зане́стись 24 нічим?

І що кому в тім, що худібчина їх

«Чомусь» не держиться, чахліє, марніє,

Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,

Хоч орють і полють не гірше від всіх?

І що кому в тім, що вже руки у них

В розпуці безпомічній вниз опускаються?

«Замало землиці! В часах тих трудних

Довги вже дверима і вікнами пхаються.

Прийдеться пропасти… Мов риба в саку́,

Так б'ємся, і годі що вдати!»

Аж слухати важко тих слів, та яку

Пораду їм дати - не знати.

А станеш у полі отак на межі -

В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!

Ну, нивка незгірша, що хоч, те й кажи,-

При добрій роботі і вісім душ виживить…

А в них обох шість душ! І що б за завада

Зложитися полем докупи обом,

Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?

І, може, для них се єдиная рада.

Та ба, ось межа! Ся попруга вузька

Несильну їх силу роздерла на части,

І де в спільній праці жили б довіка,

Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти.

Малим ще, тямую, всі межі я знав:

За мамою літом щодень тупцював,

Коли для дійної корови вона

Трави узбирати надвечір ішла,

То межі й на ступінь широкі були,

З одної нажнеш дві вереті трави.

А я неміцними ногами межею

Безпечно ступаю м'якою стернею.

А нині погляну на межі: невже ж?

Нема стародавніх, широких тих меж!

Всі нині тоненькі, як нитка, отак,

Чужий ледве б здужав намацати знак,

Сей з того, той з того їх боку підтяв,

Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.

І чом кождий так тої скиби бажить?

Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?

Чи люду замного наплодилось нам,

Чи більш до життя потребує він сам?

Ні люду замного на нашій рілли́,

Ні в нього самого потреби зросли,

А більш його дома стіснили чужії,

На рук його працю, мов трутні, падкії.

І дарма то дехто незрячий не раз

Говорить: «Війна би здалася у нас,

Замного людей, світ тісний всім, мов сак,-

Просікли б, вільніше би стало відтак».

Вільніше, се так! Та, крім знищення й мук,

Не стало б до праці щонайкращих рук,

А джерело ну́жди як било, так било б,

Лиш що до старого нове́ причинило б.

А люд через межі, котрі го тіснять,

Не може добачити тих всіх завад,

Добачить всіх сплетених коренів лиха,

Що сили його підлоточує стиха,

Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!

В які бездоріжжя, в які манівці

Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!

Хто шлях нам покаже широкий і вільний?

Приходить до мене один чоловік:

«Порадьте, що маю робити?

Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,

Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.

Три прути! Та ну, якось, певно, тоді

Не так було тісно, як нині,-

Доси́ть, що отак ні в добрі, ні в біді

Пройшов цілий вік старовині.

Мав дід два сини, поженив їх, і враз

Жили в одній хаті з дітками.

Все дід, було, каже: «Ділив би я вас

Тим полем, та й б'юся з гадками.

Тепер воно ледве живить нас, а що