Читати книгу - "Поетичні твори, Федькович Юрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що тим що поможе,
Що заведе цідитися…
Ану мені тихо!
Ти думаєш, що сльозами
Позбудешся лиха?
Ще го гірше розворушиш!
Така тото справа.
То не штука - добуть жалю,
Але ото слава:
Заховати своє горе
У серці глибоко,
Так, аби го не дозріло
І найбистре око.
Чи як кажеш, Фудульняку?
Ти є, що є в мене,-
А ото всі старі баби.
Ади, як у жменю
Цідить своє мокре лихо!
Не плачте ж бо, кляті,
Бо ще й мені доведеться
Мість дурня заплакать.
Я б вас убив!..- І дві жваві
Покотились сльози…
- Ви, голови капустяні,
Думаєте, може,
Що я плачу? Та цур же вам!
Вража комашина:
Не мала де, але в око!
Да хай лихо гине!..
Де Горденчук? - Я тут, пане!
- Ану мені швидко -
Але швидко, чуєш, хлопче,
Вилагодить скрипку
Та… - Єй-богу, пане капрал,
Всі струни порвані!
- Ти чув чи ні? Єдьо мего!
- Вірте богу, пане!
- Чув чи ні?.. Волошина!
Басуй му, Максим’як!
Добре, хлопче!.. Нумо, діти!
Нехай біда гине!!!
«А я собі волошин хороший,
А я собі коваля напросив,
Аби мені чобітки підкував,
Аби мені око сталі а наклав.
Гоп-чук-ши підкови!
Ла драгуца чорні брови,
Ши ла міне не руді, не руді -
Давай хлопцям, не біді, не біді!
І-гу! - отак чини:
Веди дівча в поточину
Або таки у бур’ян, у бур’ян!
Кому схочу, тому дам, тому дам!»
- Та цур тобі з отакими!
Єй-богу, погана.
- Якої ж вам, пане капрал?
Хіба про поману?
«Коби мені паки і паки,
Коби мені в кватирю вояки,
Коби мені молоді, молоді,
Зробила би-м ліжечко в холоді.
А хто йде - не мине:
І хами, і пани.
А я шовком вишиваю,
Мене хлопці добре знають,
Бо я грошей не беру, не беру,
За поману роздаю, роздаю. І-гу!»
- Годі, годі!
Ходім, хлопці, спати!
- Ходім, батьку, вже цапістрах!
- А всі дома, браття?
- Усі, орле, лиш Іван ще
Дочитує в листі.
- Нехай його! А ви, братці,
Помоліться чисто
Тому пану, що на небі,
Бо завтра - хто знає,
Чи котрого до рапорту
З нас не заволає,-
Щоб не сварив! Чи як кажеш,
Друже Горденчуку?..
І! - це хропе, що, мабіть би,
І гарматним гуком
Не добудивсь. Нехай його!
Нехай, коли кажу,-
То молоде!.. А хто, хлопці,
Мені казки скаже?
Усі вже сплять!? Нівроку вас!
О боже наш, світе,
Може, завтра в чистім полі
Спатимем навіки!…
Лист
«Іваночку, голубочку,
Друже мій єдиний,
Покинув нас серед світу
На лиху годину,
Мене й діти!.. Іваночку,
Тобі не казали? -
Ото люди! А я їх, бач,
Так щиро благала,
Аби тобі уповіли…
Усьо уповіли!
Іваночку… як казати?
Вже три дні не їли
Твої діти… а ти мовчиш!..
А може… а може,
Ти на мене нагнівався?!
Присягу положу -
Іваночку: я присягну
Я мліла-робила,
Я в неділі заробляла…
Що ж, не стало сили,
Нездужаю уже піврік…
А від тебе, Йване,
Ні словечка, ні вісточки!
О друже мій, пане,
Господарю мій дорогий…
Ні, серденько стине!..
Може, ти нас відцурався,
Забув нас, покинув?
Боже, боже, чи ж так можна?
Іваночку - діти!
Іваночку - сиротами
Остаються в світі!
В старці підуть! Іваночку!
О!.. у тебе серце,
Мабіть, уже не те давне…
Діти мої! в старці!
Іваночку, ізмилуйся!
Хто годувать буде
Мої сини безталанні?..
Люде! - боже - люде!..
Умираю, що згадаю,-
Без часу вмираю!..
А ти, мабіть, між панами
Уже й не гадаєш
На сироти голі, босі,
Убиті, голодні!..
Боже ти мій милосердний,
Чому я не годна
Ціле серце висипати
На оцім папері?..
Так як виджу свої сини
Попід чужі двері,
Хліба прося… попід двері!
А собаки злії?
Розривають мале тіло,
То золоте тіло,
Що кохала, сповивала!..
Боже ти мій, боже,
Допиши ти, напиши ти,
Бо я вже не можу…
О… не можу!.. А ти вже чув,
Що війт нашу хату
Казав продать за податок?
А там небагато
Уже було й доплачувать
Громадського біру:
Дві баночці чи півтора…
Тепер на подвір’ю
З діточками туляюся…
А де зимувати
Будуть твої сини любі?..
Штефанко і «тату»
Уже каже, а Василько
Всьо пріч розуміє.
«Мамо,- каже,- нема хлібця?»
(А само аж мліє).
«Нема,- кажу.- Мовчи, синку,
Завтра прийде тато
Та принесе тобі хлібця!» -
«Багато?» - «Багато,
Мій соколе, тільки не плач!» -
«Та я вже не буду!..
Я би й перше був не плакав,
Коби попід груди
Так мня було не боліло!..
Та-бо й ти… А бачиш:
Мені кажеш не плакати,
А сама все плачеш!
Скажу я всьо.- А таточко
Чи рано приїде?» -
«Рано, синку».
…Не дочитав.
- Діти мої, діти! -
Та й полетів!.. «Лиш раз, лиш раз
Нехай погодую
Діток моїх, а потому
Най ріжуть, мордують,
Най кліщами розривають -
Нічим не питаю!..
А може, вже поховали?..
Й мене поховають
Разом з вами, сини мої!..
А може, під тином?..
Боже, боже, бери життя,
Бери, милостивий!
Милостивий?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поетичні твори, Федькович Юрій», після закриття браузера.