Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Й екіпаж заколесив вузькими звивистими вулицями. Ось і межі Аристократичного району. Австрійський міст із ліхтарями на високих тонких ніжках. Угорі, за хмарами, почувся гуркіт моторів. Агнеса здригнулася, безпомилково впізнавши звук поліційного дирижабля. Вона жваво уявила чергового, який пильно спостерігає згори за містом у потужний поліційний тетранокль. «Усе добре,— заспокоювала вона себе.— Ніхто не забороняв їздити в екіпажах з відкритим верхом у Робітничий район». Дирижабль пішов на південний захід, у бік Академічного району, а коляса переїхала Австрійський міст. Андрес круто звернув у один з вузьких похмурих провулків, щоб об’їхати Фривольний квартал, і в цю мить Агнеса помітила, що за ними на невеликій відстані їде паромобіль. Він переслідував їх уже кілька хвилин, і спершу здалося, що це лише гра її уяви. Ніби для того, щоб розсіяти її сумніви, паромобіль, пирснувши вгору високим струменем пари, сховався в сусідньому провулку.

Андрес упевнено правив до «Лісової лілеї» і невдовзі зупинився біля брудного, запльованого входу з табличкою «Тут не діє закон 4526».

Агнеса зітхнула.

— Дякую, далі я піду сама. Чекайте на мене тут.

— Оце вже зась! — похитав головою молодий фурман.— Панно, ваше право — наказувати мені, але якщо хтось дізнається...

Агнеса дістала з ридикюля два лео. Андрес важко ковтнув слину й задивився на монети.

— Один — зараз, другий — після повернення додому. Ви лишаєтеся біля входу до таверни.

— Але ж пан Теодор мене вб’є...

— Коли повернемося, він буде напідпитку і ні про що не розпитуватиме,— байдужно промовила Агнеса, опустивши на обличчя вуаль.

Вона пхнула в долоню візникові монету й швидким кроком перетнула Шкуратяний провулок, гидливо скривившись. Сморід тут стояв такий, що Агнеса насилу дихала навіть крізь хустинку. За все своє життя вона заїжджала до Робітничого району Леобурга всього декілька разів, а в цій частині, поруч з чинбарнею Гульдена, взагалі не бувала ніколи. Як тут жахливо... Чи знає вона своє місто по-справжньому? Чому воно здається їй то раєм, то вбогою смердючою ямою? Хто живе тут? Чому ці люди перетворили свій світ на таку темну смердючу глушину? Хто винен? Відповідей на ці питання у неї не знайшлося. Переступивши через розлиті на бруківці помиї, Агнеса опинилася біля будинку номер тринадцять. Половину стіни з величезною тріщиною від підвалу до другого поверху затуляв свіжий плакат з усміхненими «отцями» Леобурга. З-під мокрого плаката ще проступала велика літера «V». З-за рогу з’явився поліціянт. Дівчина здригнулася, хутко піднялася сходами й декілька разів стукнула дверним молоточком.

Ніхто не відчинив. Краєм ока вона помітила, як у вікні другого поверху промайнула й одразу зникла тінь. Постукала ще раз. Тиша.

І тут за спиною пролунав голос.

— Цікаво, що тут може робити дівчина, яку обурює відвідування грального салону?

Агнеса помертвіла й повільно обернулася.

За два кроки від неї, схрестивши руки на грудях, стояв і посміхався її двоюрідний брат, Едвард Яблонський.

Данило вискочив з будинку слідом за Агнесою. Відчайдушно замахавши руками, зупинив перший-ліпший паромобіль. Усю дорогу водій невдоволено стовбурчив руді вуса й зиркав на нього крізь величезні вітрові окуляри, але слухняно блукав вулицями Леобурга за Агнесиним екіпажем. Вочевидь, водію не подобався ані дивний пасажир, ані місце, куди вони заїхали. Данило мало не задихнувся в цій пекельній паровій машині — у вухах дзижчало, одяг за час поїздки просякнув запахом мастила.

Він не спускав очей з Агнеси. Її обличчя побіліло так, що майже зливалося з кольором мереживного комірця на сукні.

— Отже...

— Я... приїхала до модистки! — нарешті видихнула дівчина.

— До кого?! — скривився Данило.— Дайте подумаю... Ні, не вірю.

— Це правда! — гаряче вигукнула Агнеса й наблизилася до нього, з собачою відданістю зазираючи в очі.— Ось ця сукня, що на мені, така чудова, що я вирішила замовити ще одну.

— Так, а в неділю вночі ви перелазили через паркан теж заради цієї «модистки»?

Агнеса набрала в легені повітря, але не змогла вимовити ані слова. Вона стояла так близько, що Данило міг вільно роздивлятися її обличчя: трохи зведені тонкі брови, ніжно-рожеві вуста, іскристі від страху жовто-зелені очі — такі яскраві, що навіть дивитися в них довго було нестерпно. Вони з Джекі були схожі, як сестри-близнючки, але що довше Данило знав Агнесу, то чіткіше бачив приголомшливу прірву, що їх розділяла. І справа навіть не в зеленому волоссі й пірсингу. Таких, як Агнеса, у його — нормальному — світі не було.

— У що ти вплуталася, Агнесо? — прошепотів він.

Вона спалахнула, вражена такою фамільярністю, й опустила погляд додолу.

— Едварде, будь ласка, не мучте мене питаннями.

— Це пов’язано зі смертю мого батька?

— Не знаю,— вона примружила очі, ніби від болю.— Присягаюся. Не знаю.

— Гаразд. Їдьмо додому.

Агнеса кинула швидкий розгублений погляд на вікна будинку, куди щойно стукала, і взяла Данила під руку.

— Андрес біля таверни, я...

— Бачив,— урвав її Данило.

Якийсь час вони йшли мовчки, Агнеса з напругою стискала рукав його піджака. У цей момент Данило помітив чоловіка в довгому чорному плащі, що прямував до них з протилежного боку вулиці. Його обличчя було брудне від кіптяви, під очима проступали синюваті мішки, а руки здавалися моторошними корчами, що всохли під палючим сонцем.

— Бачу, ви з аристократії. Чи не бажаєте свіжої преси, панове? — ядуче просипів чоловік німецькою і відхилив полу плаща. З численних кишень стирчали згорнуті в рурку газети.

— О, що за газета? — пожвавішав Данило.— «Леобурзький вісник»?

«Продавець» хрипко засміявся.

— Ні, тут такого не читають.

— Давайте,— одразу погодився Данило, понишпорив у кишені й кинув йому монету. Чоловік не став ловити її, і срібло брязнуло об бруківку.

Данило розгорнув газету.

— «Зоря Леобурзька»! — видихнула Агнеса.— Викиньте негайно!

— З якого це дива?

— Це ж... це... ви знаєте, що там друкують? — засичала Агнеса.— Там наклеп на Раду!

На її обличчі відбилося таке щире обурення, що Данило мимоволі всміхнувся.

— А я, знаєте, люблю читати різні «наклепи» на владу, а потім робити власні висновки,— кивнув він.— Ось і Андрес!

Фурман відчинив дверцята, Агнеса пригнічено залізла до екіпажа. Данило всівся поруч і розгорнув газету.

«Зоря Леобурзька». Вільна газета вільного міста. Заснована радою товариства «Сокіл-Свобода».

— Едварде, не знаю, чи можу просити про це...— знічено почала Агнеса.— Але ви зробите мені неоціненну послугу, якщо нікому не