Читати книгу - "Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мідь.
А коли так, то чого ждати. Збирайте сход. Нехай розсудять…
* * *Гола земля, бита крилами вітру, безнадійно сіріла під олив’яним небом. Рядами заморених хат, буденних і непривітних, дивилось село на своїх хазяїв, що неохоче збирались до зборні. Ішли ліниві, сірі, важкі, наче груддя ялової землі, яка їх зродила. Несли свою зброю – одвічні рушниці, зв’язані мотузками, важкі іржаві обухи, люшні, дрючки. Всіх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю «мужеську плоть», а хто не прийде, того чекала смерть. Жінки виряджали своїх чоловіків з плачем, з голосінням, як на той світ. Хто знає, що буде?
Маланка не пускала Андрія:
– Не ходи. Щоб ще чого, боронь Боже, не сталось.
Андрій не слухав:
– Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, мені своїх не страшно.
– Хвались, хвались, Андрійку, каліцтвом, комусь воно дуже потрібне, – шипіла Маланка, але й сама пішла за ним.
І знов майдан зачорнів од народу. Всередині чоловіки, кругом, аж до калюжі, жінки.
Змішаний гомін глушив слова Підпари. Видко лиш було, як він, високий, в святному жупані, махав рукою та зводив острішки брів. Кінець рушниці стирчав у нього при боці.
– Ой Боже, щось буде! – лякалась Маланка.
– Погромників будуть судити…
– А кого саме?
– Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву… Глядіть, щоб не було чого і Андрію…
– Господь із вами, – жахнулась Маланка. – Мій так само був на ґуральні, як і ваш. Тоді півсела довелось би судити.
А сама озиралась: де той Андрій?
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.
– Усі прийшли?
– Всі.
– Не прийшов Безик Олекса.
– Я тут…
– Треба всіх записати.
Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під’їхав на панськім коні Семен Мажуга. Прив’язавши коня, він простягнув руку Мандриці.
– Здоров, Максиме, маю діло до тебе.
Староста глянув на нього:
– Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш…
І вдарив Семена в лице.
Семен оторопів.
– За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.
– Розступіться там, зараз!
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, і рівночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік:
– Ой, братці, за що ж мені таке?
Він хитався і божевільним оком шукав страшної розгадки на сірих обличчях, що живим муром нахилялись з обох боків.
Там не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров’ю, що червонила пальці і стікала вздовж ногавиці на землю.
Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаний ножик, і повалилось на землю.
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло йому під ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю і знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем вдарить під груди.
– Доволі, готовий! – обізвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули в воду.
Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.
Кров була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що щось порвалось і увільнилось од пут.
Од юрми рішуче одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все.
Підпара витягсь у весь свій зріст.
– Хома Гудзь тут? Виходь!
Голови повернулись і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Гудзь?
– Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім’я, як камінь? Було чутно дихання.
– Прокіп Кандзюба!
– Як?! Прокіп Кандзюба? А сього за що? Його ж обрала громада?
Староста поясняв:
– Я по нього послав. Він зараз буде.
– Добре. А тим часом… Андрій Волик! Ведіть!
– Волик… Андрій… – прокотилось луною. – Тут… ось він…
– Ой Боже, що він вам винен! – кричала Маланка. – Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова. Не хотілося вірити, що то голос людини.
Тим часом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
– Йди… йди… ось він… ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
На устах в нього бився ще крик:
– Змилуйтесь… люди… я нічого не винен.
Він уклонився, торкнувшись чолом землі.
Максим поставив Андрія на ноги.
– Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
– Бийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу.
І знов кривавим шляхом одтягли тіло в калюжу.
Але зараз мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
– Дивіться… он там… он там… встає… він ще живий. Семен… Семен…
З води баюри піднялася спина, як острівець, на мить показалась рука, наче ловила повітря, і знову впала. Ще два-три рухи, вагання – і довга фігура розігнулась поволі та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорній сітці стікаючих вод. Великі Семенові руки, мов кліщі рака, надаремно шукали, за що б схопитись.
– Він вийде!.. Він зараз вийде з води!..
Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад на місце.
І знов жорстока тиша здушила серце у жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось, ожило. Юрма зітхнула великими грудьми, і наче брижі пробігли по ній, як по воді.
– Ведуть! Прокіп іде!..
Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважні були його рухи і неймовірним здавалось, що ся людина іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може бути.
Всі очі вп’ялися в нього, а він спокійно все наближався.
Під ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояла напоготові. Він зрозумів.
Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів:
– Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський», після закриття браузера.