Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Вона стомлено підвелася. У вагон, що їхав усе повільніше, почав проникати запах Твані.

Як завжди, квиток на виході ніхто не перевіряв. Якби не надзвичайно серйозні наслідки викриття, якими б мізерними не були шанси, Дерхан взагалі не витрачала б час на його купівлю. Вона кинула його на стійку та подалася на вихід.

Двері станції «Псяча Твань» завжди були відчинені. Вони так і заіржавіли, а плющ прив’язав їх до стін. Дерхан вийшла на лютий вітер і сморід Сріблоспинної вулиці. Уздовж стін вітер порозкидав візочки, слизькі від грибку й гнилі. Тут можна було купити найрізноманітніші товари — деякі навдивовижу якісні. Дерхан повернулась і пішла у глиб нетрів. Її оточував нескінченний галас із криків, реклами, яка радше нагадувала бунтівне зборище. Переважно це була реклама їжі.

— Цибуля! Хто купить мою чудову цибулю?

— Молюски! Не забувайте про молюсків!

— Бульйончику, зогрітися!

На кожному розі було легко знайти всілякі товари й послуги.

Повії стояли галасливими, жалюгідними ватагами. Брудні спідниці й недолугі волани з краденого шовку, обличчя намазюкані білим і криваво-червоним, щоб приховати синці й порепані судини. Вони сміялися, відкриваючи роти, повні поламаних зубів, та нюхали крихітні дози шазби, розведеної з кіптявою та пацючою отрутою. Деякі були ще дітьми, які гралися маленькими паперовими ляльками і метальними кільцями з дерева, коли ніхто не бачив, і хтиво надували губи й облизували повітря, як тільки повз них проходив чоловік.

Мешканці Псячої Твані були найнижчими за статусом серед зневажених. Розбещену, вигадливу, надмірну, перетворену на фетиш розпусту поціновувачі шукали деінде, у зоні червоних ліхтарів між Круком і Слинним Вогнищем. У Псячій Твані знайти можна було лише найшвидше, найпростіше, найдешевше задоволення. Клієнти тут були настільки ж бідними, брудними й хворобливими, як і повії.

На входах до клубів викидайлами працювали промислові Пороблені, які мали справу з коматозними пияками, в потрібний момент витурюючи їх із закладів. Вони агресивно рухалися на копитах і гусеницях та величезних ногах, стискаючи металеві кігті. Обличчя в них були озвірілі, сторожко-суворі. Коли хтось із перехожих над ними насміхався, очі в них заклякали. Вони витримували плювки в обличчя, не бажаючи ризикнути роботою, їхній страх можна було зрозуміти: зліва від Дерхан за аркою під коліями відкривалась велика діра. З темряви доносився сморід лайна і мастила, механічний брязкіт і людські стогони Пороблених, які помирали у голодній, п’яній, смердючій купі.

По вулицях тинялися кілька древніх конструктів, ладних будь-якої миті розвалитися. Вони незграбно ухилялися від каменів і грязюки, що в них жбурляли обірвані вуличні діти. Усі стіни вкривали графіті. Поряд з образливими віршиками й непристойними малюнками були й слогани з «Безтямного бродяги» та сповнені надій благання:

«Півмолитва вже близько!»

«Ні Лотереї!»

«Смола й Іржа розведені, як ноги | Місто не знає, куди подівся його коханець | Бо зараз його наосліп позбавляє честі | Негідник, якого ще звуть Урядом!»

Стінам церков також дісталося. Верулінські ченці нервово купчились, намагаючись витерти нашкрябані на каплиці порнографічні малюночки.

У натовпах зустрічались і Ксенії. Деяких із них ображали, особливо нечисленних хепрі. Інші сміялися, жартували і лаялись разом із сусідами. На одному розі какт палко сперечався про щось із водяником, і натовп, що складався переважно з людей, однаково під’юджував обидві сторони.

Діти шипіли і просили в Дерхан стівери, коли вона проходила повз них. Вона їх проігнорувала, не притуляючи міцніше до себе сумку, аби не грати роль жертви. Жінка агресивно увірвалась у серце Псячої Твані.

Раптом стіни, що її оточували, зімкнулися над головою — вона проходила під хиткими мостами й ерзац-кімнатами, які, здавалось, утворилися з накопиченого бруду. У їхньому затінку повітря аж ніби крапало й зловісно скрипіло. За спиною почувся галас. Дерхан відчула вітрець на шиї й побачила вірма, що саме акробатично прослизнув по короткому тунелю і знову злетів у повітря, несамовито гигочучи. Від несподіванки вона спіткнулась, поточившись до стіни, і приєдналась до хору лайки, що летів слідом за вірмом.

Видавалось, що архітектура, яку вона минала, підкорялася зовсім інакшим правилам, аніж у решті міста. Вона не несла жодного функціонального сенсу. Здавалось, Псяча Твань виникла з боротьби, в якій мешканці не мали жодного значення. Вузли і клітини з цегли та дерева й паралізованого бетону здичавіли, розростаючись, як злоякісні пухлини.

Дерхан звернула у пліснявий глухий кут з цегляними стінами і розгледілась. У дальній частині стояв пороблений кінь з молотами на поршневому приводі замість задніх ніг. За ним майже впритул до стіни стояв накритий віз. Будь-хто з мертвооких постатей, що сновигали навколо, міг бути донощиком вартових. Їй доведеться ризикнути.

Вона обійшла віз. З нього вивантажили шість свиней в імпровізований загін перед стіною. Двоє чоловіків комічно бігали за тваринами по крихітному простору. Біжучи, свині вищали й голосили, як немовлята. Загін вів до округлого отвору в стіні на рівні землі, трохи більше метра заввишки. Дерхан заглянула через цей отвір у сморідну діру на три метри нижче, що ледь підсвічувалась непевними, мерехтливими газовими ліхтарями. Внизу туди-сюди походжали постаті, зігнуті від вантажів, з яких щось капало, наче душі в якомусь моторошному пеклі.

Бездверний отвір зліва повів Дерхан сходами вниз до підземної бойні.

Весняне тепло тут підсилювалось ніби пекельною енергією. Дерхан пітніла, пробираючись через підвішені туші та смуги напівзастиглої крові. У дальній частині кімнати припіднятий конвеєр в безжальному кругообігу тягнув важкі гаки для туш уздовж стелі, ведучи у темніші нутрощі склепу.

Навіть відблиски світла на ножах ніби фільтрувалися крізь рудий морок. Дерхан притисла до носа й рота хустинку, щоб її не знудило від огидного різкого смороду крові й теплого м’яса.

У кінці приміщення вона побачила трьох людей, що стали гуртом під відкритим люком, помітним іще з вулиці. Сморід і темрява підвалу трохи розчинялися на фоні ліхтарів та повітря з Псячої Твані.

Ніби за помахом невидимої руки троє різників дещо розступилися. Свинарі на верхній галереї схопили одну з тварин і жбурнули її велетенську тушу в отвір під зливу проклять, хрюкання й переляканих звуків. Падаючи в морок, свиня верещала. На шляху до заготованих ножів її розбив переляк.

Щось гупнуло, хруснуло, і від цих звуків у Дерхан підступило до горла. Заціпенілі ратиці льохи потовклися об кам’яні плити, загиджені кров’ю та лайном, а сама безрога немічно лежала, в неї кривавили відкриті переломи. Нездатну втекти чи дати бій, її тіпало й розривало від криків. Троє людей підійшло з досвідченою розміреністю рухів. Один повалився на озаддя тварини, щоб та не хвицалася, другий відтягнув