Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що далі йшли мандрівці, то густішими ставали закам’янілі ліси; часто мертва, майже позбавлена повітря пустка по півгодини до самісінького обрію червоніла, немов англійський сад літньої пори. Вони проминали чимало печер, де, за словами Оґрея, жили сорни. Часом траплялися високі стрімчаки, аж до верху всіяні незліченними отворами. Всередині долинали якісь незрозумілі глухі звуки. Як пояснив сорн, там «ішла робота», проте що це була за робота, Ренсом так і не втямив, позаяк Оґрей вживав надто багато слів, відсутніх у лексиконі гросів. Нічого подібного на селище чи місто їм не попадалося: вочевидь, сорни воліли жити на самоті і не часто потребували товариства. Раз чи двічі з печери визирало подовгасте бліде обличчя, і тоді сорни гучними, схожими на ревіння мисливського рогу голосами віталися один із одним, та здебільшого довга долина, своєрідна кам’яна вулиця, заселена мовчазними мешканцями, залишалася такою ж пустельною, як і сама гарандра.
Тільки після полудня, опинившись на краю невеликого виярка, що перетинав дорогу, вони побачили трьох сорнів, які спускалися протилежним схилом. У Ренсома склалося враження, що незнайомі сорни не йдуть, а ковзають донизу; вони нахилялися під прямим кутом до схилу — завдяки невеликій силі тяжіння на планеті та неймовірно рівній поставі струнких тіл це було зовсім неважко — і стрімко сковзали вниз, наче кораблі під усіма вітрилами за доброго попутного вітру Граціозні рухи, величаві постаті та м’який відблиск сонячного світла на оперенні — все це посприяло остаточній зміні Ренсомового ставлення до цих істот. При першій зустрічі, намагаючись вирватися від Вестона з Дивайном, він подумки охрестив їх «велетнями-людожерами», тепер же назвав би «титанами» або «ангелами». Навіть вираз облич сорнів сьогодні сприймався інакше. Тоді на думку відразу спадали примари, насправді ж від їхніх рис віяло величною шляхетністю, відтак те перше враження він був уже схильний приписувати радше своїй вульгарності, ніж страхові. Мабуть, так виглядали б Парменід чи Конфуцій в очах у пересічного лондонського школяра. Високі білі істоти пропливли повз Оґрея з Ренсомом, похиливши голови, немов дерева, що гнуться під вітром.
Час від часу Ренсомові доводилося спускатися на землю і трохи йти самостійно, щоб зігрітися, проте йому зовсім не хотілося, щоб їхня мандрівка закінчувалась; втім, Оґрей мав щодо цього власні міркування, і задовго до заходу сонця вони зупинилися на нічліг в оселі якогось старшого сорна. Ренсом невдовзі збагнув, що його хочуть показати великому вченому. У чималій печері або, точніше кажучи, цілій системі тунелів, що складалася з багатьох приміщень, було безліч предметів, про призначення яких він і не здогадувався. Особливо зацікавили його сувої, виготовлені, вочевидь, зі шкіри і вкриті химерними знаками, — безперечно, книги, яких, за його спостереженнями, на Малакандрі було зовсім небагато.
— Краще тримати все в голові, — стверджували сорни, а коли Ренсом запитав, чи не бояться вони втратити якісь важливі знання, то почув у відповідь, що Оярса нічого не забуває і за потреби про все їм нагадає.
— Колись у гросів було багато книг з віршами, — додали сорни, — та зараз їх уже значно менше. Гроси кажуть, що книги вбивають поезію.
Їхній господар жив у печері не один; там мешкало ще кілька сорнів, у той чи інший спосіб йому підпорядкованих. Спочатку Ренсом сприйняв було їх за слуг, але потім дійшов висновку, що то скоріше учні чи помічники.
Цілий вечір проминув у розмові, не надто цікавій для земного читача, оскільки Ренсом тільки те й робив, що відповідав на запитання, майже не маючи змоги запитати про щось самому Втім, ці запитання зовсім не нагадували ті дещо безладні, породжені радше уявою, ніж жадобою знань розпитування, що їх йому влаштовували гроси. Сорни хотіли отримати систематичні відомості про Землю — від геології до сучасної географії, а також про флору, фауну, історію людства, мови, політику і мистецтво. Помітивши, що Ренсомові знання щодо певної галузі вичерпуються, — а це переважно траплялося доволі швидко, — вони тут же переходили до наступної теми, яка їх цікавила. Надзвичайно широкий науковий кругозір давав їм змогу отримувати від нього набагато більше інформації, ніж він міг свідомо запропонувати. Наприклад, випадкова згадка про дерева під час опису виробництва паперу заповняла прогалину у його не надто ґрунтовних відповідях на питання, що стосувалися ботаніки, розповідь про навігацію проливала світло на мінералогію, а коли він став пояснювати, як працює паровий двигун, сорни зробили такі висновки про природу повітря і води на Землі, до яких він сам зроду не додумався б. Від самого початку Ренсом постановив нічого не приховувати, бо відчував, що це не личить справжньому гнау, та й пуття з цього не було б жодного. Його розповідь про історію людства, зокрема про війни, рабство та проституцію вразила сорнів.
— Це все тому, що у них немає Оярси, — мовив хтось із учнів.
— Так, а кожен із них сам прагне стати маленьким Оярсою, — додав Оґрей.
— На це нема ради, — сказав старий сорн. — Створіннями обов’язково має хтось керувати, та тільки не вони самі. Тваринами керують гнау, гнау — елділи, елділами — Малелділ. Але у створінь на цій планеті елділів немає. Це те саме, якби хтось намагався підняти самого себе за волосся чи, опинившись на великому пласкому острові, побачити його весь відразу, або якби жінка раптом захотіла народжувати дітей сама по собі.
У розповідях про Землю сорнів неабияк здивували ще дві речі. Перша — це те, що людям доводиться витрачати стільки енергії на піднімання та переміщення різних вантажів, а друга — що у нашому світі є тільки один вид гнау. На їхнє переконання, останнє неминуче мало призводити до вагомих, далекосяжних наслідків для нашої здатності до взаєморозуміння, ба навіть відбиватися на нашому способі мислення.
— Ви повністю віддали свою думку на милість власної крові, — зауважив старий сорн, — адже не маєте змоги порівняти її з думкою, яку несе інша кров.
Для Ренсома ця розмова видалася непростою і стомливою. Та коли він кінець кінцем став укладатися до сну, то думав не про духовну оголеність людства і не про обмеженість своїх знань, а про прадавні малакандрійські ліси і про те, як це — виростати, коли у тебе постійно перед очима прегарний, але цілковито недосяжний край, де колись вирувало життя.
XVII
Рано-вранці наступного дня Ренсом знову виліз на плече Оґреєві. Понад годину вони йшли тією ж осяйною пусткою. Далеко на півночі у небі світилася якась тьмяно-червона чи вохриста хмара, яка стрімко рухалася на захід
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За межі мовчазної планети. Переландра», після закриття браузера.