Читати книгу - "Конкістадор"

саме це вони й прагнули почути, адже ці землі належали Катаю й мали вдосталь золота, срібла та прянощів — якщо вірити записам флорентійських мандрівників. Ось яке пояснення мала гостинність, виказана тубільцями. Безсумнівно, вони намагалися укласти торговельну угоду з високими посадовцями, які буцімто прибули зі Сходу. А ще Кетца збагнув, що мешканці Уельви не чекали ніякого певного посольства з далеких країв: поява чужинців просто збіглася з їхніми сподіваннями. Побачивши корабель, оздоблений чимось на зразок пернатого дракона, і моряків із жовтою шкірою та розкосими очима, тубільці вирішили, що то знак долі й, може, початок жвавої торгівлі. Він зрозумів і те, що одразу впадало в очі: цими дикунами керувала жага золота та срібла.

А ще молодий керманич мешиків виявив у тубільців серйозну хворобу, на яку ті страждали: вони краще говорили, ніж слухали. У цьому Кетца переконався, стежачи за їхньою мовою й удаючи, що не розуміє, коли до нього зверталися з питанням. Завдяки своїм хитрощам Кетца збагнув, що торговельні шляхи на Схід спричиняють прадавні сварки із сусіднім королівством, яке зветься Португалія. Б’ючись за нові торговельні шляхи до країн Сходу, дві держави змагалися за мапи, подорожні щоденники й бортові журнали, які, можливо, забезпечили б їм доступ до скарбів Індії, якщо лише випаде подолати блокаду маврів та ворожість ще не підкорених монголів.

І Кетца з Маоні не могли збагнути: чому цей народ, маючи бойових тварин та зброю, що викидає на ворога грім та вогняні ядра, не піде завойовувати скарби Сходу силою — як вчиняли імператори Теночтитлана з багатими територіями в Долині. Нашвидку опановуючи початки мови тубільців і послуговуючись їхньою гостинністю, Кетца прагнув якомога більше дізнатися про воєнну міць господарів. Зокрема, він дізнався, що ці білі люди, попри всі намагання, хай як просять свого Царя Христа, так і не спромоглися підкорити східні народи. Ці народи, носії тисячолітньої традиції, більш давньої та глибокої культури, повсякчас відбивали напади. Утім, тяжіння білих людей до підкорення далеких земель було беззастережним. І тоді Кетца збагнув, що він має залишити у таємниці не лише існування Теночтитлана, а й маршрут, що поєднував ці континенти. Може, його країна навіть багатша за Індію золотом, сріблом та прянощами, а дістатися туди набагато простіше, ніж долати блокаду, яку влаштували маври. Це було лише питання часу: так чи інак, жадібність тубільців поведе їх відшукати дорогу до володінь мешиків. Але Кетца мав аж дві переваги: по-перше, він відкрив нові землі раніше за цих тубільців, а по-друге, ці дикуни поки що не здогадалися, що Земля — це куля. Отже, щоб виграний час став у пригоді й задля того, щоб уникнути можливого нашестя, треба було вдарити першими.

6

Фатальна помилка

Саме в Уельві Кетца познайомився з Кармен. Дні молодого командувача мешиків сповнювалися спогадами та тугою за Ішоєю. Спомини про її великі сірі очі, чорне-чорне волосся й ніжний голос відгукувалися в його серці солодким болем. А ось вночі, перед тим як заснути, Кетцу охоплювали згадки про сигуайську дівчину, яку віддав йому касик і яка допомогла пізнати плотські втіхи кокомордану. Й тоді тіло юнака тремтіло й він засинав, мріючи про смагляві груди тієї дівчини і про її нижні вуста — мовчазні, але такі гостинні. Й лише тубільці могли зауважити суперечність у думках Кетци: юнак мріяв про день, коли повернеться додому й зможе взяти Ішою собі за дружину, а ще повернеться на острови Кіскеї і забере двох чи трьох жінок, які стануть його наложницями. Кетца ніяк не міг збагнути, чому тубільці мають право лише на одну дружину й не повинні мати жодної наложниці, хоч потім розплачуються золотими монетами за те, щоб володіти іншими жінками — але потай від своїх благовірних. Кетца зауважував, що брехня для білих людей має силу закону: вона тут так укорінилася, що її майже не відрізняли від правди. Й обман мав стосунок не лише до шлюбу: брехав державець і брехав у відповідь підданий, обманювали один одного чернець та парафіянин, обманювали друзі й навіть брехали самому Цареві Христу й решті богів, яких називали святими, ангелами та бісами.

Таким собі східним посланцям тут виказували найрізноманітніші знаки пошани. Якось був і такий трапунок: надвечір явилася до мешиків жінка й запропонувала «все, що забажають». Кетца, Маоні та решта враз збагнули сенс пропозиції; вони зрозуміли, що до них тут ставляться так само, як до юнаків для жертвоприношення на їхній батьківщині. Певна річ, серед утіх були й святкування з молодесенькими незайманками. Однак відвідувачка ніяк не була схожа на недосвідчену дівчину, радше скидалося на те, що вона втратила цноту вже так давно, що навіть не пригадувала, де саме її облишила. Білі жінки взагалі не принаджували мешиків, але така «гостинність» уже межувала з нешанобливим ставленням, з порушенням дипломатичного протоколу. Зауваживши перелякані обличчя чужинців, жінка враз збагнула, що було тому причиною, і виправилася. Коли вона подзвонила у дзвіночок, до кімнати увійшли справді молоді й привабливі дівчата. Щоб гості не сумували за рідними звичаями, білий касик привів дюжину дівчат, привезених із Сипанго. Певна річ, що за таких обставин слово «дівчата» треба було вживати як евфемізм.

У Теночтитлані проституція суворо контролювалася законом, утім, як і в Новому Світі. По обидва боки океану проституція була не лише законною справою, нею завідувала церковна влада. У столиці мешиків існувала ритуальна проституція для жерців та воїнів, і займалися цією справою окремі жриці, які отримували платню за свої послуги. Але у будинки ахуані могли приходити й парубки, які не мали ані релігійного, ані військового чину. Мешикські повії, прикрашені коштовностями та пір’ям, яскраво нафарбовані, мали за заступницю богиню Шочикетцаль. Їм були відомі таємні формули для приготування збуджувального зілля, вони зналися на різноманітних техніках сексуального зваблення, навіть якщо треба було мати справу з древніми старцями. Перед тим як піти на війну, вояки були зобов’язані відвідати повій. Приватні клієнти мусили шанувати Тлацольтеотль, богиню сластолюбства, щоб мати так чи інак годяще виправдання.

Кетца переконався, що у Новому Світі справа влаштована подібним чином. У Севільському королівстві існувало Укладення про будинки розпусти. Кожним будинком розпусти, чи то пак блудильнею, як її звали прості люди, керував такий собі татусь, і будинок підпорядковувався церковній владі. Треба було дотримувати багатьох формальностей, достоту як у Теночтитлані. Повії мали право мешкати й працювати лише у будинку розпусти, а відвідувати їх дозволялося лише неодруженим чоловікам. У блудильнях продавати спиртне та влаштовувати азартні ігри було заборонено.