Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

— Шість мутняків протягом десь чотирьох місяців. Все може бути, Сашо. Може й дурнуватий збіг. А може — задачка, яку треба розв'язати.

— Звичайно ж, розв'язати — саме Лободі. Ти так і не відповіла, чому Бонк смикнув тебе. І, головне, якого милого ти погодилась?

У чому Соломія була таки впевнена, то в тім, що хижий Бончук був дійсно схвильованим. Він, як би смішно це не було, зважаючи на його вдачу хамидла, виглядав квочкою, що намагається прикрити курчатко крилами. Соломія усміхнулася: Бонк говорив про Асю, витягуючи губи ніжною трубочкою. Це йому геть не личило. І…викликало співчуття?

І він справді не знав, що робити. Найняти бодігарда для хрещениці? Якась фігня, ні на що не схоже… Натовкти пику тому, хто намагається зробити їй підлянку? Так кому ж, мать його так, коли суцільна непонятка?!

Бонк згадав Лободу. Правду кажучи, він і не забував її. Впала в око тоді, коли розчухала оборудку Ірки Ляболь, ще й його, Бончука, примусила поворушитись. Але не заклала. Ех… Ця Лобода…

Вона може чимало порозкушувати. І запхати її у будинок на Осокорках — цілком реально. Коли Аська повернулася в Україну з грішми, вона хотіла всіх деталей панського дому, шоб всьо как у бальших, таким, значить, макаром. Хатня робітниця, прислуга — з цих примочок, еге ж? Значить, він, тіпа, подарує Асьці таку іграшку. А оскільки з цієї рудої Лободи така ж іграшка, як з тигри хом'ячок, то… Саме вона розгребе, що там і до чого.

— Чому йому цього треба, чи чому він утовкмачив собі, що треба — хай буде так. А тобі, Солю, воно до чого?

Соломія мовчала. Кіт Грицько витягнувся на широкій канапі. Заєць чухав йому оксамитове пузко, примовляючи: «ой, ти, кіт, без чобіт, без чобіт…»

— Кіт без чобіт… Пам'ятаєш, як ми взяли його?

Ніби — усе просто. Мати кота хотілося. Попросила, аби продавчиня з зоомагазину навпроти задзвонила, якщо буде в когось кошеня для віддавання.

Оцього, тоді тримісячного, клаповухого — принесла дівчинка з сусіднього будинку. З бідою. Кошеня їй подарували, та за два дні новий вітчим, коло якого так і плигала мама, наказав «йти з гидотою, куди хоче, й повертатись без неї».

— Знаєш, в дитини, змученої постійним страхом, були такі якісь очі… Важко пояснити асоціацію, але, послухай, коли я дивилася на фотку Бонкової хрещениці — так пригадала.

Передача кошеняти відбулась у зоомагазині. І коли Лобода, цілком задоволена, запхала звірючку в пазуху своєї куртки, то все не могла забути дівчинку. Ніби і її б варто отак до когось, у пазуху…

— Й кого тобі цього разу закортіло запхати під куртку?

— Будь спок. Бонка мені не схотілося гріти в пазусі. Ну, й ще, абстрактне милосердя — милосердям, а мені страшенно кортить розв'язати задачку з цим будинком на Осокорках. Це ж детектив, авжеж!

Заєць пробуркотів: якщо тягне її у детектив, взялась би, написала б, нарешті, власний кримінальний роман. Ми ж колись говорили, що Україна не має вітчизняного сучасного детективного чтива, а треба б…

Лобода відповіла дещо загадково — наразі хочу жити, а не писати. Заєць завівся: невже одне виключає інше? Невже ті, кого ти читаєш — не живуть?

Розмова покотилась, подалі від Бончука, від невідомої дівчини, від чужого провалля в чужих, ще небачених Лободою, сходах.

Гриць піднявся з канапи, вигнув спину на позіху. Сплигнув. Літерою s внедривсь у напіввідчинені двері. У коридорі ж — голосно заспівав, невідомо кому й про що. Котисько Соломії випав — голосистий нівроку. Нявкав не лише тоді, коли хотів поспілкуватись, чи нагадати про свій улюблений «Фріскас». А за егоїстичним бажанням колоратури. Вони інколи називали його ось як — Трагічний Тенор Епохи.

Опівночі, намацуючи вимикач торшера рукою, витягнутою з-під ковдри, Лобода подумала: «Не біда. Усього місяць, так ми домовилися з Бонком. А, може, й менше, якщо в ситуації щось оперативно розвидниться».

* * *

Знеболюючі пігулки геть вивітрилися. Ася переконалась у цьому, коли підійшла до унітаза. Просто присісти не вдалося. Гепнулася з розмаху, відчувши біль спини, чомусь аж у роті. Піднімалася — впираючись руками.

На терасі застигла біля шезлонгу, сісти не наважувалася. Що болючіше, опускатися чи вставати? Навіть якщо зараз зчепити зуби та шльопнутись, як пізніше піднятися?

— Хай! Чесць! Привіт! Як вітати тебе, племінничко? Як волієш?

Найбільше Ася б воліла вік не бачити цієї пики. Проте, Едик так чи інакше вже стирчав біля тераси. Рома не зачинив на ключ хвіртку, крізь яку можна потрапити у невеличкий їхній садок, а просто хлопнув нею? Як би не було, той уже тут.

Звісно, їй не годилося б називати цього підстаркуватого кавалера просто Едиком. Але з ним пов'язане саме таке ім'я. Як відлуння спогаду, розмитого, схожого на переводну картинку, з тих, старих, не наклейок, а таких, де доводилося обережно знімати вологий папірець, бо крізь нього фарби виглядають нечіткими…

Їй п'ять? Чи ще чотири роки? Мама бере її кудись у гості. Перед тим — нишпорить по полицях з білизною, щось складає в сумку. Ага, кілька татових сорочок… Значить, таки п'ять, татко вже поїхав від них, сорочки по ньому залишились у куточку шафи.

Бабуся гнівається. Не сильно, просто бурмоче, й виходить, що не варто б їм з мамою йти туди, куди оце збираються.

А там — було цікаво. Незвично пахло. У них в хаті так не пахне ніколи. Мама не запалює в хаті біленькі палички, від яких пахне саме так. Бабця не дозволяє. Ася бачила їх у мами в роті тільки на прогулянках. Зрідка, бо й прогулянки з мамою — рідкість.

Мама викладає у чужій хаті таткові сорочки, іще якісь пакунки. Перед кимось, кого називає ось так — Едик. Едик прийшов з тюрми. Тюрма, це як у казках, в тюрмі злі королі замикають женихів своїх дочок. Але, здається, в цього Едика казка була зовсім не страшною, він співає. Під гітару. Бігають струнами пальці — ох, і гарно. «Танько, послухай, це там навчили, на зоні, ось такої, слухай — ех, масліце, ти жизнь мая, нє било би масліца, не раділся б я!»

А більше — нема й чого пам'ятати. Її мама, здається, один раз тільки й навідала цього співуна. Через те, що «з тюрми, треба підтримати». І забула про нього.

Бабуся тоді казала, що він їм ніякий не родич. Але тепер, в Асиному дорослому житті він виринув саме як родич.