Читати книгу - "Білий попіл"

— От і добре, — квапливо мовив він. Вочевидь, щоб уникнути цих-таки запитань. — От і добре.

— Справді не бажаєте приєднатися? Перехилили б по чарчині…

Але сотник тільки похитав головою й щось нерозбірливо пробурмотів у вуса.

За десять хвилин Котелок зіскочив з передка коляски біля єдиного на хуторі шинку. При вході стояв якийсь субчик. Ми з Котелком вирішили не нехтувати місцевими традиціями й ретельно вимили руки в чаші з білою облямівкою. Хтозна, може, цей чолов’яга на те і стоїть тут, щоб пильнувати…

Шинок був значно пристойніший, ніж я собі уявляв. Доладно змайстровані столи, доволі висока стеля й навіть шинквас — за столичною модою. Щоправда, всі столи тут, як і долівка, були в білих крейдяних розводах — певно, внаслідок не надто вдалих спроб одмити їх. Білий пил причаївся по кутках, у щілинах між дошками стільниць, на свічниках і, звісно, на одежі відвідувачів. Усе це надавало приміщенню якогось особливого колориту. Їхня легенда про браму пекла вже не видавалася аж такою несусвітньою в цьому шинку, залитому тьмяним жовтавим світлом.

Людей було багацько. Навіть дуже. Біля шинквасу зібрався справжній натовп. Столики були менш затребувані. Чоловіки совалися туди-сюди, і порівняння з мурашником самохіть крутилося на язиці. Було гамірно і димно: багато хто курив люльку, й під стелею висів густий туман.

Котелок ввічливо пропустив мене вперед. Я всунув йому в руку двогривенник.

— Від сотника. Він просив, щоб ти той-во… тільки на пиво.

Котелок радісно всміхнувся, і я подумав, що він усе ж таки непоганий хлопець, хоч і приставлений, щоб мене сторожити.

— Буду біля шинквасу, — сказав він. — Захочете піти — просто скажете!

Я кивнув і пішов до столика неподалік. Котелок сів так, щоб бачити мене. А втім, треба віддати йому належне, поглядав він на мене нечасто. Показався опецькуватий чоловік у білому засаленому нагруднику. Мені здалося, що я бачив його позавчора на поминках.

— Чого бажаєте? — запитав він.

— У вас є вино?

— Аякже! Для гостя пана сотника — подамо найкраще!

Він пішов, а я невдоволено скривився: якщо вже тут кожен собака знає, хто я такий, обережно випитати що-небудь не вдасться. Більш того, всі розмови сотникові одразу ж перекажуть у найменших подробицях. Відкинувшись на спинку стільця, я заплющив очі, щоб хоч трохи розслабитися.

Господар — я певен, що то був він, — повернувся дуже швидко, поставив на стіл переді мною великий келих і показав пляшку вина.

— Токайське!

— Ого! — зрадів я.

— Ви хотіли спитати, звідкіля в такій глушині токайське, так?

— Та ні, — я знітився, бо, правду кажучи, саме це і подумав. — Просто я гадав, що тут має бути вино з власних винарень пана сотника.

— На жаль, майже все воно їде на Київ. Наші люди не надто цінують вино. Та в нас є невеликий запас персонально для пана сотника!

І він налив мені білого вина, що пахтіло літнім сонцем.

— Вас учора шукали, — загадково сказав шинкар. — Чужі, не з наших.

— Я чув, вони випитували про якогось білого цигана.

— Отож, — закивав шинкар. — Сотник казав мені, що у Києві вас саме так і називають.

Напевно, тривога відбилася на моєму лиці, бо шинкар поспішив заспокоїти:

— Не хвилюйтеся, більше ніхто тут про це не знає. Тому ваших друзів вчора щиро запевнили, що не чули ні про якого цигана, — й вони забралися.

— Що ж, це хороша новина. А був серед них такий рудий… Із залисинами…

— Він у них за головного, — сказав шинкар. — І ще з ними один німий був.

Я кивнув. Шинкар галантно вклонився й пішов. Поглянувши на Котелка, я зауважив, що він запхнув носа в пивний кухоль і забув про моє існування. Що ж, може, це мій шанс позбутися його товариства. Без жодних роздумів, я підвівся й пішов до виходу.

Щойно двері корчми зачинилися, я поринув у дивовижну зоряну свіжість прохолодного вечора, напоєну запаморочливим сюрчанням цвіркунців. Затримався лише на мить, а потім швидко пішов до вулиці. Та не встиг дійти навіть до рогу корчми, коли двері за моєю спиною знову рипнули, виплеснувши назовні вечірній гамір шинку. Звук кроків за спиною дуже швидко нагнав мене.

— Щось шукаєте, пане Білий? — пролунав голос Котелка.

— Та хотів до вітру сходити, — відказав я, обернувшись.

— Тоді все правильно, — кивнув він. — То за рогом. Тільки там і впасти можна. Я покажу.

Ми зайшли за корчму, яка, як з’ясувалося, стоїть понад великим яром. Від корчми до яру вів дощаний поміст, край якого нависав над урвищем.

— На п’яну голову туди багато хто звалювався, — всміхнувся Котелок. — Нічого страшного, схил там покотистий. Розказували мені, що не один п’яничка там і засинав до ранку. Тільки от прокидалися мокрі до нитки. І це — в кращому разі!

І він заливчасто засміявся.

Мовчки справивши малу нужду, ми пішли назад. Чаша з білими вінцями тепер видавалася ще й цілком доречним елементом гігієни, і я з задоволенням дотримався місцевого звичаю, помивши руки.

— Якщо знадобиться щось, то кажіть, — зронив Котелок, перш ніж ми вернулися до корчми. Я ж тільки з жалем провів його поглядом. Котелок вправно вдавав простака, та я добре розумів, що непомітно вшитися від нього не вдасться.

Столик з токайським чекав на мене. Плюхнувшись на стілець, я дозволив собі просто насолоджуватися вином, що й справді було неабияке.

Я б не здивувався, якби почув, що сотник сам возить його з Києва. Котелка вже оточили якісь його приятелі, вони весело реготали й плескали один одного по спинах. Та тільки-но я подивився на нього, як він відчув мій погляд, обернувся й підняв келих, ніби після тосту. Я підніс свій келих у відповідь.

Уже готовий був змиритися з таким невигідним становищем і подальшим марнуванням часу, аж раптом побачив його.

Томаш, вочевидь, щойно зайшов, бо якраз оглядав корчму, шукаючи знайомі обличчя. Помітивши мене, він дуже зрадів, махнув рукою й поспішив до мого столика. Я розгублено обернувся до Котелка, бо не міг знати, як він поставиться до появи Томаша, та мій наглядач цілковито поринув у теревені й чаркування зі своїми друзяками.

— Ну, як ти? — запитав Томаш, сівши поруч. — Токайське! Певно, з особистих запасів сотника?

— Не можу сказати, що радий тебе бачити, Томаше.

— Чого ж так? — він відкоркував пляшку й понюхав. — Пахне сонцем на березі Дунаю. Бував там?

— Ні, — відповів я, насилу стримуючи роздратування.

— Я теж, — сказав Томаш. — Чому такий тоскний?

— Як тобі сказати… Останнім часом ти з’являєшся до біди.

— А спершу, по-твоєму, було інакше? — щиро здивувався він, а потім розреготався зі свого жарту.

Це й справді було влучне спостереження, тож і я мимоволі всміхнувся.

— Мені тільки одне не до вподоби, — сказав я. — Не знаю, хто ти і що маєш на мислі.

— Сьогодні мені на мислі було тільки перекинути чарку-другу. Чесно!

Я помахом прикликав шинкаря, й він одразу ж вийшов з-за шинквасу.

— Ще один чистий келих, — попросив я.

Шинкар миттєво здимів.

— Чув, що сталося в маєтку? — запитав я Томаша.

— Ні, — він поглянув на мене з неприхованим подивом. — Знову хтось ґеґнув?

Я уважно вдивлявся в його обличчя, щоб зрозуміти, чи він не лукавить. Невже й справді знає?

— Так, — кивнув я.

— От бачиш, — сказав Томаш. — Якщо комусь на роду написано випасти з вікна, то жоден удар каменюкою по загривку такій людині не зашкодить. Згоден?