Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

      Відволіклася на екран та не надовго, через певний час її ніжні пальчики переплелися з моїми. Обернулася до мене обличчям. Цей погляд в очі: такий гарячий, пристрасний, запальний. Торкаюся її волосся. Кладу руку Віці на потилицю обережно притягуючи до себе. Просто не можу встояти. Це бажання торкатися її сильніше за мою силу волі. Куштую на смак її губи. М-м. Солодка моя руда цукерочка. Та сьогодні Віка відчувши, що ми на самоті більш активна ніж зазвичай. Розстібає повільно гудзики на своїй кофтині. Один за другим. Тканина ковзає у різні боки оголюючи красиві грудки, які ледве приховує  тоненьке мереживо рожевого бюстика. В мене перехоплює подих, в той час як її ніжні пальчики ковзають під лонгслів, торкаючись мого гарячого спраглого тіла. Все єство напружується, кидає в жар. Ловлю ротом повітря, глибоко вдихаючи й мене пронизує різкий біль. Дідько! Пригадую про синці і рани. А Віка тим часом тягне лонгслів догори. Стоп! От цього зараз точно не треба! Тільки не сьогодні!

      Ловлю Вікині руки за зап’ястки, зупиняючи на самому цікавому. На її обличчі застигає німе питання “Чому”. Смикається й забирає від мене свої долоньки, немов обпечена. Розумію, що маю щось сказати, пояснити, та слова застряли у горлі.  

- Я краще піду! - Випалює, скочивши з дивану, нашвидкоруч застібає гудзики.

- Віко, зачекай! - Підхоплююся слідом за нею. - Давай викличу тобі таксі! - Ех, шкода, байк зараз на СТО.

- Ще не пізно! На метро швидше. - Уникає дивитися мені в очі.

- Завтра зустрінемося? - Питаю з надією в голосі.

       Зупиняється на мить, здивовано та водночас з недовірою зиркає на мене. 

- Подзвониш, домовимося! - Знизує плечима. 

       Може в мене ще є шанс? Якщо втрачу її, ніколи собі не пробачу. Вона найдорожче, що в мене є. А зараз через власні дурощі можу сам перекреслити все, що між нами.